РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Що?

— Не піду! — пошепки вигукнула Лідка. — Ні! Ненавиджу! Не хочу! Замкну двері, всіх к бісу! Моя квартира… Не піду! Не бажаю!

— Дев’яносто два, дев’яносто один, дев’яносто, вісімдесят дев’ять, — бубонів металічний голос у дворі. Сходами лунко тупотіли чиїсь ноги.

— Заспокойся, Лідонько…

— Я спокійна. З мене досить. Я не щур, я не бажаю! Я не піддаюсь дресируванню. Я маю право здохнути! Я… маю право… кохати тебе, коли хочу! Я вільна людина!

— Лідо…

Вона вляглась на диван і закинула ногу на ватяну спинку:

— Усе. Йди. Ти — йди. А мені вже начхати.

— Шістдесят вісім, шістдесят сім, шістдесят шість…

— Лідо, — глухо сказав Максимов. — Мій батько… Тепер ти. Я не хочу.

— Нічого мені не зроблять, — сказала вона злісно.

— Зроблять, — тихо сказав Максимов. — Це саботаж. Для початку виженуть зі школи… Усе… стане… складніше.

— П’ятдесят два, п’ятдесят один, п’ятдесят, сорок дев’ять…

— Лідо, — пошепки сказав Максимов. — Я тебе дуже-дуже прошу. Будь ласка. Ну пересиль себе…

Вона відвернулась обличчям до диванної подушки й заридала.

На рахунок «нуль» вони вийшли з під’їзду — блідий хлопчик зі шкільним портфелем і його нервова, червона, обурена репетиторка. Ще б пак — так грубо перебили навчальний процес…

Сусіди поглядали скоса.

Вони косили б очима ще дужче, якби побачили, що у хлопчика під курткою немає ні сорочки, ні майки. А обурена пані вдягла плащ просто на еротичну мереживну комбінацію.

На випускному вечорі Лідка вперше побачила Максимову матір. Досі вони чомусь не здибалися ні на батьківських зборах, ні на загальношкільних святах; навіть у ті далекі часи, коли Артемові ще загрожувала трійка в атестаті, Максимова — всупереч порадам — не прийшла до школи, щоб поговорити з вередливою біологічкою.

І от тепер вони зітнулися — хоч Лідка весь вечір прагнула триматися подалі.