РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Я його бачив… Я бачив, Лідо. Але я його в списки пільговиків — не заніс… Не заніс. Лише посади… «Домовлений час» — до мінімуму… Якби в тебе були діти, Лідо… Та ти зрозумій. Якби в тебе був вибір — пускати свого… учня… з усіма, в чергу, чи в «домовлений час»… Ти б… як, га?

Підходячи до будинку, Максимов звично підвів очі. І збився з кроку; швидко перевів погляд на дві чорні машини біля під’їзду, на чоловіків у партикулярних костюмах, що нудьгували на лавці, знову подивився на Лідчине вікно.

Вона відсунула Рисюка в глиб кімнати і привітально махнула Максимову рукою. Піднімайся, мовляв.

Хлопець секунду вагався, а потім вище підняв підборіддя й увійшов у під’їзд. Важко стукнули двері.

— Лідо, — глухо сказав Рисюк. — Ти мене не слухаєш. А це дуже важливо.

— Важливо? — механічно перепитала вона. На сходах ось-ось мали позначитись легкі максимівські кроки.

— Важливо, — Рисюк відсьорбнув від чашки. — Кава паскудна в тебе… Лідо, ми пізно почали. Надто пізно. Мало часу… Якби на кілька циклів… розтягти, починати з найменшого… без форсування… можливо, ми встигли б. Я кажу дурниці… Неможливо. Апокаліпсис не чекає…

Тенькнув дзвоник.

— Вибач, — сказала Лідка Рисюкові.

— Вибач і ти мені, — відгукнувся після паузи голова адміністрації.

Лідка вже йшла до дверей.

— Артеме, заходь… Це мій колишній однокласник, Ігор Георгійович. Зайшов за давньою звичкою.

— Це ми за давньою звичкою, — сказав Рисюк, поливаючи кактус залишками кави. — А ваше діло молоде… Танцюй, доки молодий! — він простягнув руку, збираючись скуйовдити Максимову волосся. Той відхилився; Рисюк відсмикнув руку й уважно подивився на долоню:

— Щось коротка в мене лінія життя… гаразд, Лідо. Коли треба буде влаштувати твого хлопця в універ — а його ж не братимуть, через батька… Коли треба буде влаштувати — телефонуй мені, а не проректору. Бо проректор потім однаково телефонує мені… Незручно виходить. Ну, бувай здорова.

Він поцілував її в щоку — Лідка не наважилася пручатись. Махнув рукою, пішов не озираючись, щільно й безгучно причинивши за собою двері.

«Нас дурять. Списки на першочергову евакуацію давно перероблені. У „домовлений час“ підуть не лише чиновники, а й усі їхні родичі. Президент Стужа своєю рукою вписав у списки „домовлених“ свого сина, онуків, невістку. А наші сини й онуки втратять дорогоцінний час — на них чекають землетруси і глефи, і тиснява перед Воротами… Президент Стужа зрадив ідеали, на гребені яких йому вдалося свого часу прийти до влади…»

(Листівка)

Намет був новий, жовтогарячий, пахнув гумою та спорттоварами. Ніхто-ніхто ще не спав у ньому. Нічийого-нічийого кохання не пам’ятало прогумоване дно.

По даху, вкритому поліетиленовою плівкою, тихенько стукотів дощ. Вони лежали обійнявшись, у цілковитій ізоляції від решти світу. Якби за щільно зашнурованим пологом стався б зараз апокаліпсис — вони, певно, так і не розімкнули б рук.

Учора їм удалося вибратись із міста, обминувши заставу ЦО. Болотом, через ярки, через ліс; під кінець шляху Лідка була виснажена дужче, ніж після навчальної тривоги, але при цьому абсолютно щаслива.