РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Лідо…

— Танцюй. Чого ти топчешся, як слоненя.

Його рука, що лежала в неї на талії, гріла крізь тканину піджака та блузки. Їй здавалося, що суворе вчительське ганчір’я ось-ось розповзеться, ніби під дією кислоти. Що максимівська долоня торкається вже голої шкіри.

— Зізнаюсь чесно, якби ви не написали цієї заяви, Лідіє Анатолівно, мені довелося б самій просити вас про це… Так-так, я підпишу. Дякую.

У директорки були жовтаві довгі нігті в острівцях облупленого лаку. З-за вилог стильного ділового піджака визирали зовсім немодні мереживні манжети.

— …Робота в школі вимагає особливих моральних якостей… ви не педагог, на жаль. Жодним чином. Я не давала ходу численним скаргам батьків… і навіть учнів… так чи інакше цей навчальний рік був для вас першим і останнім… Прикро. До речі, в новому циклі він захоче мати дітей. Ви, як я розумію, нічим не зможете йому допомогти. У вас же безпліддя?

Порцелянова підставка для олівців, що розмістилася посеред директорського столу, являла собою голову клоуна, що сміявся. Подекуди емаль збилась, через що весела посмішка зробилася схожою на передсмертний вишкір.

Видовбаний череп. Замість мозку — пластмасові тільця ручок і фломастерів. На жовтому олівці повзає муха.

— У мене немає ніякого безпліддя, Раїсо Дмитрівно. Наступного разу вимагайте від ваших інформаторів відповідної лікарської довідки.

Директорка усміхнулась — від щоки до щоки розтеклися фарбовані губи.

Лідка вийшла з кабінету, дивлячись просто перед собою. Увійшла до туалету, озирнулась, чи не бачить хто; вийняла з торбинки упаковку слабенького транквілізатора.

Дном свідомості пройшла думка — якщо зжерти відразу все, то й проблем ніяких не буде…

Лідка вмилась холодною водою. Усміхнулася своєму відображенню в надтріснутому дзеркалі. Спершу жалібно осміхнулась, потім спокійно, потім упевнено.

Сховала упаковку, так і не надірвавши.

Багато честі, Раїсо Дмитрівно. Чхати на вас із високого мосту.

Вона чекала Максимова на сьому, але дзвоник у двері прозвучав на півгодини раніше. Вона саме виходила з душу; щільніше загорнувши халат і розпустивши зібране на маківці волосся, вона прочовгала до дверей. І так квапилась відчинити, що не спитала навіть «Хто там».

— Ти сьогодні ра…

Прохолодний вітер під’їзду проліз під поли халата й торкнувся Лідчиних голих ніг. Вона змовкла.

— Мені можна увійти? — скромно поцікавився голова адміністрації Президента, Ігор Георгійович Рисюк.

Лідка відсахнулась у глиб квартирки. Тісної, ніби скринька. Обдертої, нечепурної, злиденної.