РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Так! — погодилась вона радісно. — Ми… ми налагодимо промислове виробництво цих самих Воріт, люди ставитимуть їх самі, як тепер ставлять муляжі. Ми не залежатимемо ні від чого…

— Це не розв’язання проблеми, — тихо сказав Максимов. — Це те саме, що в лабіринті для щура зробити сто додаткових виходів.

По шибках повільно, делікатно застукотів дощ. Потім усе швидше і швидше. Потім забарабанив.

— Артеме… Обійми мене.

Дотик. Ще. Спокій. Безтурботне щастя.

Їй снилася та давня експедиція, німотний зеленуватий світ і затоплені морем, не прибрані вчасно Ворота. Уві сні замість Славка з нею був Максимов.

Їй снився Андрій Зарудний, молодий, молодший від самої Лідки. Чомусь із зеленими очима, і з очей Андрія Ігоровича усміхався хлопчик Артем.

Їй снились університетські коридори, і червоні килими на сходах цивільникової контори, і червоні поля нескінченних маків. І замість безлічі незрозумілих, необов’язкових у її житті людей там з’являвся Максимов. Вона не бачила його, але відчувала його присутність.

Увесь дотеперішній світ, усе її попереднє життя були затягнені запилюженою такою завісочкою. Часом прозорою, часом майже невидною. І лише тепер, зірвавши пелену, Лідка розуміла, що жити під нею було нестерпно. Під цією сіренькою, всепроникною плівкою нелюбові.

Вона втратила півжиття.

А могла б утратити все, без решти. І так і не зрозуміти, що втратила.

«…що кричать про порушення прав людини. Доречно спитати цих панів — про які права йдеться? Про право кожного з нас бути затоптаним на порозі Воріт? Про право бути похованим під лавою, або змитим хвилею, або вбитим глефою? Чому заходи з порятунку населення під час кризи здаються комусь то антигуманними, то надмірними, то невчасними?

А ось чому. У всі часи на апокаліпсисі годувалася ціла зграя кровопивців — від продажних державних чиновників, що пропускали в „домовлений час“ армію своїх родичів, до сумнівних фірм, що відбрунькувались від старої ЦО й за колосальні гроші обіцяли безпечні „ескорт, транспортування, евакуацію“. Тепер вони позбавлені цієї змоги; тепер їм не подобається, що кожен громадянин має рівну можливість гарантовано безкоштовно евакуюватись у Ворота. Тепер вони горлають про „порушення прав людини“, що існує лише в їхній хворій уяві…»

(Із промови міністра ЦО з нагоди Квітневих свят, 23 квітня 18-го року 54-го циклу)

…Вона чекала на нього довше, ніж звичайно. Він прийшов задиханий, сумний — мати, за його словами, щось давно підозрює й ось-ось розвине підозри. Ховаючи погляд, він припустив, що, можливо, доведеться змінити розклад зустрічей або взагалі якийсь час не зустрічатися; за хвилину, побачивши її обличчя, він обійняв її і сказав, що кине заради неї школу та сім’ю. Що втече з нею до лісу.

Нервово сміючись, вони допомагали одне одному роздягтись, коли за вікном завила сирена. Був ясний квітневий вечір; у сусідній квартирі впав і загримів по підлозі оцинкований таз.

— Громадяни, навчальна тривога. Громадяни, залік часу пішов. Увага… Навчальна тривога… Сто сім, сто шість, сто пять, сто чотири…

Лідка повільно випустила руки Максимова. Застиглими очима подивилась йому в обличчя:

— Не піду.

Він переминався з ноги на ногу, то просовуючи руку в рукав сорочки, то знову висмикуючи її назад: