РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

У крихітній квартирці, яку вона винаймала ось уже кілька років, панували сум’яття й безлад. Упорядкований безлад, узаконений — їй просто не хотілося нічого змінювати, ніби предмети, зрушені зі своїх випадкових місць, здатні були розірвати усталений хід речей. І максимівський шалик, забутий на письмовому столі, лишився лежати там, куди його кинули, — Лідці здавалося, що це добра прикмета. Хай лежить.

У ванній так і лишився висіти чистий махровий рушник, яким користувався гість. Рушник давно висох, але Лідка не поспішала його прибирати. Хай висить.

Часом, прокидаючись о четвертій ранку, вона вкривалася потом від думки, що все скінчено і Максимова не повернути. Що, оклигавши після хвороби, він тихенько перейде до іншої школи. Що йому нестерпно соромно згадувати все, що сталося з ним, що він у депресії, що він ненавидить її, стару дурепу, стерво-біологічку, що він сміється з неї і зневажає себе…

Після години-двох таких міркувань Лідка вставала, в темряві йшла на кухню й ковтала приготовані з вечора таблетки. Іноді після цього вдавалося знову заснути.

Повертаючись у сутінках зі школи, вона задирала голову і дивилася на своє темне вікно. Розуміла все безглуздя цього ритуалу й однаково дивилась — їй здавалося, що одного разу вікно виявиться освітленим.

— Я поспішаю, — казала вона колегам і знайомим. — На мене чекають.

Колеги та знайомі перезирались, і Лідка цієї миті вірила, що сказане — правда. Що на неї справді чекають; вона поспішала додому, піднімалась на п’ятий поверх вузькими смердючими сходами, заходила до себе в кімнату — і бачила недбало кинутий шалик, що зберігав залишки хлопчачого запаху, і дві чашечки з-під кави з засохлим візерунком гущі на дні.

Тоді вона сідала на край дивана, дивилась у стелю і щасливо усміхалась.

Вона вигадувала причини, що дозволяли їй зателефонувати Максимову додому. Причин знаходилося скільки влізе — наближалась весна, а з нею й випускні іспити. Стан максимівського здоров’я мав викликати в педагога серйозні побоювання; Лідка кілька разів репетирувала майбутню розмову, прокручувала в уяві різні її варіанти. Можна зателефонувати з учительської, а можна з автомата. Можна зателефонувати ввечері, коли вдома будуть максимівські мати та брат. А можна вранці, й тоді є шанс застати хворого на самоті.

Вона вивчила напам’ять номер його телефону.

Але жодного разу не зателефонувала.

На кінець зими почастішали хвороби й серед учителів, Лідці накидали додаткове навантаження. Уроки йшли один за одним, класи — старша й середня група — змінювали один одного в Лідчиному кабінеті біології. При цьому хлоп’я чи дівча, що всідалися на священне місце Максимова, викликали в неї не зовсім зрозуміле роздратування. Їй доводилося робити зусилля, аби приховати його.

Часом Лідка мала стримувати себе, щоб без видимої причини не усміхатися на весь рот. Вона частіше ніж звичайно ходила по класу, вздовж рядів, бо скрипучий стілець відгукувався звуком на кожен рух, і всидіти на ньому бувало несила.

На неї дивились. Озиралися на вулиці зовсім незнайомі чоловіки. Витріщалися старшокласники. Ніби вона випромінювала тепло. Або запах. Або невидимі хвилі, коливання, кола по воді.

Якось — Максимов хворів уже двадцять днів — вона наважилася заговорити з математичкою, обтяженою класним керівництвом.

— Цей Максимов… Що він собі думає, на другий рік лишатись?

— Розмовляла з матір’ю, — неохоче відгукнулась засмучена, нечепурна жінка. — Скоро має вийти… Ви вже, Лідіє Анатолівно, дайте йому змогу наздогнати програму. Прикро — відмінник був…

Лідка скривила губи — і сама була вражена, як удало, як природно склалася на обличчі стервозна гримаска. От же ж звичка. Приростає.

А за тиждень Максимов з’явився в класі.

Вона побачила його мигцем, на перерві, і довго сиділа в учительській, тамуючи серцебиття, втримуючи губи, що роз’їжджалися до губів. Дурепа, дурепа, стара дурепа.