РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Вона поверталася зі школи, ставила чайник на плиту, приймала душ й діставала з шафки флакон дорогих, шалено дорогих для скромної вчительки парфумів.

І чекала — зазвичай не довше ніж півгодини.

Спершу в коридорі чулися кроки, але вона стримувала себе, не бігла стрімголов назустріч, а чекала, доки в передпокої ввічливо тенькне дзвоник.

…Неможливо зустрічатися щодня. Тут і гуска запідозрить, що щось не так. Максимов приходив до неї у понеділки, середи й п'ятниці, але вона чекала на нього щодня, і дуже часто недарма чекала, бо раз у раз виявлялося, що він забув зошит, чи не зрозумів завдання, чи ще щось.

І в неї майже ніколи не ставало сил його вигнати.

— …Ти вважаєш, що так і має бути? Вироблення умовного рефлексу на проходження Воріт? Що заради цього треба було перетворити країну на дресироване стадо?

— Не знаю… А який може бути інший шлях?

— Але ж виживали й так! Багато років виживали! Твої батьки, ти сама, мої батьки, брат, та всі…

— Всі… Ті, кого ти бачиш, справді вижили. А тих, хто лишився ТАМ, ти не бачиш. Мою сестру Яну, наприклад…

— Вибач…

— Артемчику, річ не в тім, скільки НАС залишиться лежати на підступах до Воріт. Річ у тім, що коли задавлять навіть когось одного… затопчуть, змішають з землею…

— Розумію. Не продовжуй. Але ж нас топчуть уже тепер! Ми ВЖЕ затоптані, Лідо. Ще не настав апокаліпсис, а ми — вже…

Вони лежали, обійнявшись. У кімнаті стояла темрява, лише час від часу стелею пропливали відсвіти далеких фар.

— Ні. Ми не розтоптані. І нікому не дамо себе розтоптати. Ми лише вдаємо…

Він осміхнувся холодно, як навчена життям людина років сорока. Вона не бачила його усмішки, але відчула її й затихла.

— Так не вийде, Лідо. Ні в кого. Мій батько… Я не хотів казати тобі, але він не просто помер. Його відправили на суспільно корисні… звідти забрали в клініку… і прислали довідку, що він… помер від інсульту. І той чоловік із його газети, якого забрали одночасно з ним, — його дружині теж прийшло — від інсульту… Вони їх убили. Вони вбивають. Вони вбиватимуть більше. Бо інакше не втримаєш, самих запевнень у тому, що це потрібно, самих екскурсій до моргу… замало. Уже замало. Ми думаємо, що ми найрозумніші… Що ми прикинемось покірними, й нічого. Але в мене вже сил немає. Таких, як Тонька Дрозд і її татусь… Їм подобається, коли ми — бруд. Лідо, я не можу більше. Я не можу…

Сірою стелею знову пройшло біле сяйво. Світло відбилося в очах юнака, що лежав поруч, широко розплющених і вологих.

Вона обняла його. Накрила собою.

— Артемчику… В мене нікого немає, крім тебе. Послухай… тримайся. Усе мине. Пройде мрига, все налагодиться, заспокоїться ця істерія… І я повернусь у науку. І ти будеш зі мною. Вступиш до універу… влітку їздитимемо в експедиції. Узимку й восени — оброблятимемо дані, писатимемо статті… Я роздобуду допуск. Я зможу. Я просто злякалася тоді, відмовилась… а ми зрозуміємо.

— Природу Воріт? — спитав він пошепки.