РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Знаєте… я більше не боюсь контрольних.

— Гаразд. А на моє особисте прохання?

Він помовчав іще.

— Гаразд. Обіцяю.

У темряві вони потиснули одне одному руки, і Лідка зрозуміла, що пальці Максимова ледве згинаються.

— Так діла не буде… Іще хвилин десять терпіти.

Вона стягла з нього тонкі рукавички зі штучної шкіри й узялась розтирати його руки снігом — свої і його. Зігрілась. Сніг танув, стікав із червоних, розпухлих, гарячих долонь.

— Як вуха?

— Поки що не треба…

— Іще пять хвилин. Зараз виходимо.

Вона дуже давно нікого не ТОРКАЛАСЬ. Короткі обійми з мамою, дружні потиски руки Тимура — не те…

Прийшла й утвердилась давня, заборонена думка: це міг бути мій син. Лідка зрозуміла, що, не прогнавши цієї думки, вона назавжди зіпсує цей вечір і цей день. І по-справжньому зненавидить Артема Максимова.

Це НЕ МІГ бути мій син!

— Еге, та в тебе ніс відмерз, — сказала вона неуважно. Притягла його до себе — він не дуже пручався — і губами відшукала губи.

Поцілунок на морозі — задоволення екзотичне. Утім, вона не збиралась розбещувати Максимова — їй важливо було затямити, що він НЕ СИН їй.

А він відповів. Він, виявляється, чудово вмів цілуватись. Усі намовляють на сучасну молодь, що вона, мовляв, ледача й закомплексована.

Лідка вигнулась дугою. Давно забуте відчуття; Господи… Нарвалась. Сама. Нарвалась.

Вона обійняла його за плечі — поверх дитячого пальтечка.

У віконце-бійницю зазирала зірка. Уже й не одна; небо поступово очищувалось, сніг перестав, але вітер посилювався.

Він захворів на бронхіт і місяць не з’являвся в школі. Для Лідки це був довгий, як життя, щасливий і важкий місяць.