Розділ «VIII»

— Як це розумiти? — нiяково запитав я.

— А так i розумiти. Додатковi кошти на пошуки вiд партiї «Воля народу». Ми як нiхто зацiкавленi у розкриттi справи, адже багато людей дозволяють собi закиди у наш бiк.

— Я не вiзьму цього, — обурився я. — Ви кiлька днiв… та яке там — кiлька хвилин тому були разом з усiма, тепер починаєте закулiснi iгри!

— Чому це закулiснi? — не зрозумiв Антонюк. — Я хiба приховую вiд когось, що даю вам цi кошти? Це вiдкрита акцiя. Хочете — можете сказати про грошi iншим, а хочете — я сам. Можу написати розписку, що даю вам i це нi до чого вас не зобов'язує. До речi, фiнансова участь усiх, хто зустрiчався з вами в ресторанi, не однакова. Хто скiльки може. Так домовлено, перечитайте угоду, ви ж маєте. Отже, наша участь буде ще бiльшою. I це без претензiй на якiсь винятки з вашого боку. Берiть!

Менi не залишилося нiчого iншого, як подякувати. Але непорозумiння з членами «великої п'ятiрки» на цей день не вичерпалися. Увечерi цього ж дня знову зажадала зустрiчi Свiтлана. Я не змiг вiдмовити їй i ми всiлися у кафешцi майже пiд вiкнами квартири, яку винайняли для мене пiд офiс. Чарiвна посмiшка не сходила з обличчя журналiстки, а очi вiдверто обстежували мене, намагаючись намацати ознаки другого Я, що тихо спало десь у куточку, i не думало прокидатись. «Агов! Ти ще живе? Дивись, яка жiнка!» Та воно чомусь уперто не збиралося заважати роботi.

— Ви днями вiдправляєтесь у подорож? — без будь-якого вступу запитала вона.

— Ну, припустимо, — мої брови здивовано поповзли догори. — А звiдки ви це знаєте?

— Ну, я у своєму родi також детектив, — засмiялася Свiтлана.

— Iнакше журналiстом краще не бути.

— I що?

— Я хочу з вами.

— Нормально… — я навiть не одразу знайшов, що вiдповiсти. — Вас що, цiкавить роман з iнвалiдом?

— Ну, iнвалiднiсть ваша, я чула, «паперова», тож…

— А мене романи взагалi не цiкавлять, — розвiв я руками. — Навiть з такою панi. Принаймнi зараз.

— Чому?! — вдавано здивувалася вона. — Я не гарна? Не принадна? Не вiрю…

— Ну що ви… — якомога невимушенiше моя рука потяглася до потилицi, вичавлюю посмiшку у вiдповiдь. — Просто менi стiльки грошей заплатили за цi кiлька днiв, що в головi запаморочилося i жiнки вiдiйшли на другий план. Розумiєте? Тож мушу їх вiдробити, а для цього нiщо не має вiдволiкати. От з'ясуємо з Чумаком, тодi розглянемо вашу пропозицiю, якщо не передумаєте, звiсно.

Вона не сприйняла мого жартiвливого тону.

— Анатолiю, — Свiтлана нахилилася до мене. — Я займаюся цим вiд початку. I знаю багато такого, що не фiгурує в жодних протоколах, яких ви перекинули стоси. Згадайте, скiльки я вже допомогла вам. Хiба ви не бачите, що ми можемо бути кориснi одне одному?! Менi потрiбен Чумак. Потрiбен — це м'яко сказано. Я все поставила на карту i не дозволю, щоб цiєю iнформацiєю скористався хтось iнший. Я маю знайти Чумака! Я i нiхто iнший. Ну, звiсно, знайти — у журналiстському розумiннi. Як детектив, сподiваюся, знайдете його ви. I слава вiдповiдно уся ваша. Не заберу я її, зрозумiйте! Лише як журналiст! Думаю, Петро Андрiйович розповiв вам iсторiю, завдяки Кому усе це заварилося по-новому i ви маєте нечуванi для вас гонорари? Це ж я органiзувала i зiбрала усiх їх до купи! I сама iдея спiлки моя! I Густавссона я затягла! Не було б нiякого додаткового розслiдування, як iвашої агенцiї! Тож не вiдганяйте мене! Вам шкода, що я, а не хтось iнший, перша «погавкаю» про вашi успiхи? Можу знадобитися вам i як впливова тележурналiстка! Ви ще не здогадуєтесь про труднощi, з якими стикнетеся!

— Панi Свiтлано, — терпляче повторив я, зустрiчаючись iз нею очима. — Повiрте, нiчим не хотiв вас образити. Але є така рiч, як таємниця слiдства. Вона необхiдна. I якщо я не берегтиму її — грiш цiна моїм зусиллям. Вiдкрию вам ще один нюанс: я все-таки не дилетант, хоча й казав про себе такi слова. Я фахiвець. Тому ви не поїдете зi мною. I дiлитися з вами iнформацiєю на даному етапi я не можу.

Вона мовчки вiдкинулася на спинку стiльчика, смакуючи каву i розмовляючи зi мною поглядом.