Розділ «VII»

— А розлучення, звiсно, було фiктивним, — багатозначно подивилася в бік чоловіка Людмила. — А потрiбно це було з тих мiркувань, аби нiякий слiд не привiв звiдси, вiд мене до мого дядька, який балотується у губернатори штату. За таким явищем як корупцiя там стежать добре. Усi ми мали подбати про те, щоб людину, яка робить нам благо, нiхто i нi у чому не звинуватив, навiть через дрiбницi. «Протягування» родичiв там не вiтається. Тому Михайло мав виїхати сам i влаштуватися за допомогою Дейва. I вже тодi (очевидно, це сталося б за кiлька рокiв) викликати до Штатів мене. Отака складна процедура. Ви попрацюйте з оцими документами й усе зрозумiєте.

— Гаразд, — погодився я. — Але чому…

— Ви ж мусите розумiти чому! — не витримав Зварич. — Як це чому? Що я мав робити, коли до мене завалилися отак несподiвано i пiд бiлi рученята узяли? Наче грiм серед ясного неба! Андрiй зник! I на мене намагаються щось повiсити… Що робити? Зразу ж — пiдписка про невиїзд. Усе перекреслено, одним махом. Ви уявiть собi — намагатися виїхати за таких умов. Це ж втеча! Це ж самому на себе біду накликати… А потiм… Не уявляю, як вони не допетрали про пiдготовку вiд'їзду. Втiм не допетрали. А я також спочатку мовчав. Ну так-от буває. Не сказав зразу — думав минеться. Завтра-пiслязавтра з'явиться Андрiй i я поїду собi. Я ж був упевнений, що вiн з'явиться! Вiн же дивак, може робити що хоче. А його все немає. А мене жах бере, як бачу, що це розгортається. Пошуки мiсяць тривають, а я, бачте, приховав, що виїхати збирався. Саме тепер… Менi ж i так дихати не давали отi слiдчi…

Зварич налив вiд душi. Я все ж таки взяв келишок.

— Ну, отак лiпше, — згодився вiн. — I я досi тремчу… Тремтiв! Тепер уже нi. Адже ви розкопали усе, що стосується мене. Що вже тепер. Я розумiю вашу логiку. Дiйсно, дивно виглядає. Бiльш нiж пiдозрiло. А як я мав поводитись? Ну скажiть!

Важко зiтхнувши, Зварич у розпачi похитав головою.

— Нi, ви уявiть — приходять… «От вас Чумак довго i нудно просив їхати з ним. Ви не поїхали, хоча ранiше нiколи не вiдмовлялися. Вiн поїхав сам. I зник…» Логiку розумiєте? Отже, я винуватий. I скажи у цiй ситуацiї, що я не поїхав, бо за кордон збирався. «Ага, то ви ще й за кордон хотiли втiкати?!», — Зварич розiйшовся не на жарт.

А я справдi розумiв ситуацiю, в якiй опинився цей чоловiк.

— Ось так i дiяв, — скаржився далi Михайло. — Здав квиток тишком-нишком, вiн же нiде не фiксується, у жодних документах. I сидiв тихо. Доки не знайшовся отакий розумник типу вас i усе не вилiзло.

— А Чумак, — запитав я, — Чумак також не знав, що ви замислили?

— Знав! — вигукнув Михайло. — Ще й як знав. Я ж сказав йому. Вiн же… ну розумiєте — найкращим другом був, справжнiм. Таким, якому можна довiритися. Йому я розповiв про свої плани. Ще восени. Тому й вчепився Андрiй за поїздку, мовляв, останнiй раз. Я переконував — чому ж останнiй? На однiй планетi живемо, тепер такi часи — люди по усьому свiтi подорожують, ще до мене приїдеш… Ну нiяк менi не виходило, стiльки клопотiв навалилося. Вiн навiть образився спочатку. Потiм зрозумiв.

— Отже, Чумак усе знав, — повторив я. — I не сказав нiкому. Навiть своїй дружинi? Як ви гадаєте?

— Ну, їй само собою, — розвiв руками Зварич. — Нiчого дивного. Вона при ньому так… фiнансовий директор, не бiльше. А Андрiй був мені другом. У повному розумiннi цього слова. Нi, вiн, якщо вже обiцяв, то дiйсно нiкому. Ось така перевiрка часом…

Вiн гiрко посмiхнувся, наливаючи у келишки, а потiм продовжив думку.

— Ви уявiть собi, якби Андрiй, знаючи про мої плани, бовкнув одному, другому… Ну навряд чи воно могло б тодi завдати менi серйозної шкоди. Але тепер, коли людей починають допитувати слiдчi, хто б змовчав?! Нiхто. Кожен розповiв би. I мене б тодi… А жоден зi свiдкiв не дав подiбних показiв. Отже, таки нiкому не проговорився Андрiйко.

Я роздивлявся фотографiї та документи i розумiв, що стався свого роду облом. Мiй перший облом у справi. Пiсля таких сподiвань. Слiд, який вдалося вихопити, виявився хибним i привiв у нiкуди. Проте я ловив себе на думцi, що десь у глибинi душi радий цьому факту.

Розпачливо хитаючи головою, Михайло розповiдав менi про Чумака i в моїй уявi поставали картини туманних мисливських ранкiв, нiчних вогнищ i довгих подорожей водою. Я добре знав, що воно таке. Тому й радiв, що ця нiша виявилася чистою. Що у нiй не знайшлося мiсця пiдступностi та зрадi.

Проте пошук мiй у цьому напрямку все ж таки остаточно не припинявся. I нехай тут, у будинку Михайла, я не мiг бiльше витягти на свiт бiлий нiчого цiнного, та залишався один момент, у якому не були розставленi крапки над «i». Вiн полягав у тому, що Андрiан Чумак мiг сказати Оленi про намiри Зварича виїхати назавжди. Як-не-як це була дружба сiм'ями, а у здоровому глуздi та порядностi своєї дружини зниклий, схоже, не сумнiвався. I тодi, враховуючи, що пiд час слiдства Олена i слова не сказала про це, можливо, вона мала намір спрямувати розшук у невірному напрямку. Може, просто бажала врятувати Зварича вiд ще бiльших неприємностей, а може й нi. Нехай би слiдчi довго i безуспiшно товклися на хибних версiях, а справжнi причини зникнення Чумака мали бiльше шансiв залишитися невiдомими.

Це було i мало залишитися у розрядi припущень. Привiдкрити завiсу, що приховувала цю таємницю, поки що я шансiв не мав.