Розділ «VI»

Усе це виглядало вкрай цiкаво. Вимальовувалася картина, наче успiшний стоматолог Михайло Зварич, найближчий друг Андрiана Чумака, живучи завжди спокiйно та розмiрено, несподiвано почав «тлумитися» по життi, виявляти неспокiй, планувати якiсь кардинальнi змiни. Продавати все, розлучатися з дружиною i, можливо, ще багато що, до чого я ще не доглупав. Усе це з метою виїхати з країни. I усе воно було прив'язано у хронологiчному порядку до часу зникнення Андрiана Чумака. Саме на цей момент активнiсть Зварича набрала максимальних обертiв. I щойно Чумак зник, Зварич повернув усе на свої мiсця. Заспокоївся i повернуся до звичного життя. Так, наче це Чумак заважав йому жити у нормальному режимi.

Усе вiдкрите мною не давало спокiйно сидiти на мiсцi, вимагало подальшої дiї, розвитку. Але як правильно розпорядитися цiєю iнформацiєю? Не бігти ж із нею до Прокопчука! Принаймнi отак зразу.

Сумнiви у правильностi подiбного рiшення заважали неабияк. Досвiд майора у таких справах був набагато бiльший. Про можливостi годi й казати. Слiдство у таких випадках завершується лише тодi, коли знаходять труп зниклого. I доки цього не сталося, той, у чиїх руках важелi, має можливiсть робити усе що завгодно — проявляти iнiцiативу, притягати, залучати, вимагати, застосовувати. Що мiг реально застосувати я крiм своєї голови, можливостi якої, на вiдмiну вiд Андрiйовича, оцiнював критично?

Проте здоровий глузд вперто вiдвертався, коли усвiдомлювалися першi успiхи. Хоч як крути, за якийсь тиждень я досяг того, чого не змогли зробити за пiвроку усi мої попередники разом взятi. Пiвроку слiдство не мало жодної зачiпки на рахунок того, куди подiвся Чумак, а Зварича «розбирали на шматки» цiлком безпiдставно. Не мiг заперечити — менi пощастило, завдяки чому вiдкрилися дивнi речi у поведiнцi Михайла, безумовно, прив'язанi до основної подiї. I от тепер я мав вiддати усе це слiдчому iз системи, у якiй сам довго працював i яка викинула мене, наче вiдпрацьований матерiал. Що буде далi? А далi я одразу припиню розпоряджатися своїми здобутками, усе робитимуть без мене i навiть не питаючи. Зварича «притиснуть» за кiлька годин. Моя робота завершиться одразу пiсля початку. Цього не хотілося навіть уявляти.

Не надто сподiваючись, що Михайло вiдповiсть, я набрав номер.

— Так. Чого ви iще хочете? — сонно i невдоволено…

— Пане Михайле, розумiю, що ви не радi менi, але мушу. Поки не маю кращих варiантiв, iду по ваших слiдах. Накопав таке, що вимагає пояснень з вашого боку. Iти до колишнiх колег їй-Богу бажання не маю. Але доведеться, якщо не захочете спiлкуватися. Може, змiните вашу думку?

— Що конкретно вас цiкавить? — не приховуючи ворожих iнтонацiй, запитав Зварич.

— Цiкавить, чому ви раптово зважилися на такi кардинальнi змiни у своєму життi. Чому почали їх саме тодi i чому припинили усе одразу пiсля зникнення вашого друга. Вiн що, заважав вам жити? Принаймнi у мене склалося враження, що вам обом тiсно стало у цiй країнi. Щойно вiн зник — ви заспокоїлися. От скажiть, що я маю думати з цього приводу?

Вiн мовчав якусь хвилину, збираючись з думками.

— Ви тут?

— Тут, нiкуди не подiвся, — вiдповiв Зварич. — Ну, гаразд. У логiцi вам не вiдмовиш. Зустрiнуся з вами. Приїду завтра. Сподiваюся, до того часу ви ще почекаєте.

— Звiсно, почекаю, — пообiцяв я. — Але iнформацiя буде застрахована вiд несподiванок. Якщо раптом я зникну, вона залишиться. I навпаки, ще швидше потрапить туди, куди належить.

— А, ну звiсно, — без найменшого подиву згодився Зварич.

— У мене ж тепер основне завдання — прибрати вас. Я i кiлера з собою привезу, утрьох посидимо. У моїх батькiв. Будинок якраз над сквером, де ми з вами спiлкувалися. Приходьте.