Розділ «ХХXIII»

— Дякую, Анатолiю, — промовила вона пiсля побажання надобранiч. — Я справдi цього не забуду.

А я лежав, заплющивши очi, вiдчуваючи щокою волосся цiєї, без перебiльшення, гарної, а окрiм цього дуже симпатичної суто для мене жiнки, тримаючи її руку у своїй, намагався збагнути, чому у такiй ситуацiї менi легко стримувати не лише власнi дiї, а й навiть думки. Чому при цьому не виникає всеперевершуючого бажання бути ще ближче. Напевно тому, що менi її дiйсно шкода, чисто по-людськи i понад усе хочеться допомогти. Чи розумiння, що цинiчно залицятися до жiнки, яка шукає свого зниклого чоловiка, якого можливо, вже немає серед живих, переживає за нього, хай навiть i не кохала його. А можливо… Вiд цих думок друге Я починало пручатися, не бажаючи їх сприймати…Можливо, тому, що десь у глибинi душi, десь на задвiрках свiдомостi я ще не викреслив остаточно цю жiнку з розряду ворогiв i не мiг заручитися, що зараз вона не манiпулює мною задля якихось своїх iнтересiв.

Хiба ж мiг я бути певним, що це не так?! Хiба могли iснувати якiсь докази, щоб у графi вiдсоткiв проставити цифру «100»? Отож-бо й воно. Я ще мiцнiше заплющив очi й обережно забрав руку. Менi слiд було думати про завтрашнє полювання.