Розділ «ХVIII»

Чумак, схоже, планував сховатися. Напевно, на якийсь час. Щось сталося, вiдчув небезпеку. Хтось попередив. Адже останнiм часом брав участь у справах не цiлком безпечних. Готував схов, але… не встиг. Його самого таки виловили ранiше i письменник зник уже по-справжньому. Невже усе так i сталось?

Але тодi я знайшов би у прогалинi в очеретi i човен з наметом, i усе решта. Нi. Щось не сподобалося йому самому. Або знайшов кращий варiант, згорнув свою базу, вивiз i взявся реалiзувати iнші плани.

Менi таки вдалося попри усе зловити пристойну щуку i тепер Iван, черговий бази, приготував її по-своєму.

— Щука суха, — пояснював вiн. — Смажити її потрiбно тiльки на смальцi i не борошно давати, а сухарi. I спецiями натерти…

— А їсти тiльки гарячою, — додав я.

— Ну звi-iсно! — вiн розплився в усмiшцi. — То що ви кажете? Браконьєри? Ну-у… Якщо чесно, ставлять сiтки. А як же? Два села по берегах стоїть. Ви лише уявiть скiльки народу! У тому числi й нашi клiєнти, тi, що приїздять. От вiрите — вiдпливаєте ви, а я вже бачу — ставитимете сiтку чи нi.

— А Чумак ставив?

— Нi. — ствердження човняра звучало безапеляцiйно.

— А купу клумакiв возив iз собою, — нагадав я.

— Ну то й що? — не згодився Iван. — Нехай хоч вагон клумакiв везе! Навiщо такому сiтка? Що вiн, голодний? Рибу продаватиме? Та у нього тiльки один спiннiнг баксiв на п'ятсот. А на ньому жилка дорожча, нiж мої черевики разом iз курткою. Навiщо йому сiтку ставити? Та й рибак справжній. Такий по процес їде, а не по рибу. Такi не ставлять.

— Та й не дай Бог попадешся, — пiдтримав я, завертаючи розмову у потрiбне русло. — Людина вiдома. Можна прогримiти. Неприємно. Рибiнспекцiя у вас як, працює?

— Та працює, але… Але це не заважає народу промишляти. Он — щойно нiч — по пiвсела на озерi товчеться. Їсти-то треба! З чого людина у селi житиме? У нас же не вкрадеш — не виживеш, самi знаєте. А рибiнспекцiя… — скривився Iван. — Вони бiльше «по гачках».

Це я знав i без нього. Перевiряти документи i рахувати гачки на вудках у риболовiв, звiсно, легше i безпечнiше, анiж ловити справжнiх браконьєрiв.

— А хоч мають обладнання? — допитувався я. — Колись, ще за Союзу, пам'ятаю, навiть на вертольотах рейди робили.

На це Павло тiльки посмiхнувся. Вертольота над водосховищем не бачили вже рокiв iз десять i виняток лише отой облiт мiсцевостi, здiйснений детективами з «Меркелю» через два мiсяцi пiсля зникнення Чумака. Усi вiдвiдувачi бази стояли тодi з задертими головами, спостерiгаючи давно забуте авiацiйне диво.

Тепер я мiг упевнено сказати собi, що не браконьєри влаштували знайдений лаз в очеретяному лiсi. Це зробив Андрiан Чумак. Причому зробив, страхуючись не вiд випадкового вертольота над головою. Передбачав свiй майбутнiй розшук.