Розділ «ХII»

— Є, — не дослухавши, перебив Бруневич. — Хоча такого менi ще не доводилося встановлювати, але надзвичайно цiкаво. Гадаю, є.

Вiдтепер мої замовники певний час могли вiдпочивати. Пiдступний найманий детектив дав їм спокій, взявшись полювати на рептилiй. I весь мiй штат працював на повну потужнiсть. Знову-таки став у нагодi Інтернет i умiння Павла та Романа нишпорити у ньому. Заради розваги люди тримали змiй, черепах, рiзноманiтних ящiрок, серед яких траплялися екземплярчики навiть до пiвметра завдовжки. Треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб мати надiю встановити, чия конкретно рептилiя дбала про квiти панi Олени. Якби це було свиняче лайно, вiдшукати господаря навряд чи було можливо. Сама господиня салону, i це ми встановили достеменно, не була схильна до подiбних дивацтв. Отже, був хтось. Той, хто збирав це «багатство».

Я переговорив iз Сашком, що працював у магазинчику, намагаючись робити це так, аби не викрити власних припущень. З'ясувалося, що ґрунт для оранжереї купували на оптовiй базi, мiнеральнi добрива також. Жодної органiки у виглядi гною не використовували. Не знаю, що думала про мене Олена, адже швидше за все змiст таких розмов їй передавали. Що ж, iнших варiантiв у мене не було. Я мав працювати, не переймаючись питанням другого Я, i вона це знала.

Оранжерея була невелика i все ж таки, аби забезпечити її добривом, потрiбно мати його вдосталь. За сприяння того ж Бруневича менi вирахували приблизнi показники. З'ясувалося, що на цей об'єм ґрунту потрiбно десь пiвмiшка. Мiнiмум. Iнакше його дiя просто не вiдчуватиметься. Як сказав би Андрiйович — пiвмiшка екзотичного лайна…

Це здавалося багато. А ще для країни, яка не має черепашиних або крокодилячих ферм, як у далекому зарубiжжi. Там подiбне добриво не було б рiдкiстю. Назбирати ж стiльки з улюбленої черепахи, нехай навiть двох, трьох, п'яти… Здавалось, цiєї головоломки менi не розв'язати нiколи.

— Анатолiю Петровичу, — голос Романа у слухавцi звучав бiльш нiж урочисто. — Тут подiя така намалювалася.

— Не тягни, — попросив я, вмощуючись зручнiше.

— Торiк у нас працював виїзний терарiум. Вiд Київського зоопарку. Майже два мiсяцi — серпень i вересень. Я навiть пам'ятаю афiшi. А от тепер, переглядав цю тему в Інтернетi i згадав.

— То давай, рий! — пiдштовхнув я.

— Уже нарив, — його аж розпирало. — У терарiумi був крокодил. Навiть два. Один великий, другий маленький. Це точно. От тiльки не знаю, скiльки вони за такий перiод могли дати.

— Скiльки могли, а це вже зачiпка, — пробурмотiв я, уже перебуваючи думками у столицi.