Розділ «XXV»

Саме тої ночі, коли помирав король Руський Василько Романович, у далекій Бакоті чомусь прокинувся Тугар. Прокинувся — і вже не міг заснути до ранку. Він нарешті згадав, де бачив раніше намісника хана Ногая.

Це сталося давно, дванадцять років тому. Щойно зійшовши на берег Акри, Едуард Бомон і Тугар заспішили до фортеці, яку віддавна займали лицарі Храму. Бомону хотілося якнайшвидше повідомити командора Роже де Обера про своє прибуття. Місто було втягнуте у безглузду війну за володіння монастирем Святого Сави, тамплієри і госпітальєри ще не воювали між собою, хоч приязні між ними не було ніколи. Вони намагалися не контактувати разом, і при випадковій зустрічі кожен переходив на протилежний бік вулиці. Усе це юний Тугар знав із численних розповідей Бомона і сприймав як належне.

Яким же був його подив, коли Бомон зупинив одинокого госпітальєра і досить приязно заговорив із ним. Хоч сам Бомон був у звичайному купецькому одязі, тим не менше обладунок лицаря явно вказував на його приналежність до ворожого ордену.

Про що говорили між собою Бомон із незнайомцем — Тугар не чув. Як належить зброєносцю, він відійшов від пана і чекав осторонь. Тугар вдивлявся у лицаря — зрілого чоловіка, трохи старшого за його пана, — і запримітив одну деталь; його праве око нервово сіпалося. Розмова тривала недовго, і розсталися тамплієр з іоаннітом досить щиро. Госпітальєр пішов своєю дорогою, а Бомон заспішив до фортеці. На мовчазний подив зброєносця, пан відповів, що це — добрий чоловік, дарма що носить плащ госпітальєра.

Більше того незнайомця Тугар не бачив. Він так і не дізнався ні його імені, ні того, звідки той відомий Бомону. А невдовзі Едуард Бомон відплив у Францію, а в Тугара не було часу для роздумів про це.

Тугар лежав з розплющеними очима, дивився у низьку темну стелю і роздумував над причинами, які привели Карла Руерга спочатку у столицю хана Ногая, а затим сюди, в Бакоту. Єдине, що пов’язувало Тугара і Руерга, був Едуард Бомон. Саме він відправив Тугара сюди. А це означало, що причина появи його, Тугара, і Карла Руерга — одна й та сама: дорогоцінний скарб з могили Гійома.

Тієї ночі Тугар більше не заснув. Зранку, як тільки зійшло сонце, він вирішив поділитися своїми підозрами з Нежданом. Брат, уважно вислухавши Тугара, недовірливо запитав:

— А чи не вигадуєш ти, брате, все це?

— Навіщо воно мені? — здивувався Тугар.

— Ти ж пам’ятаєш нашу умову: я не заважаю, але й не допомагаю тобі. Бо нам доводиться покидати Бакоту. От і приплів Руерга. Він, до речі, намісник Ногая.

Тугар образився.

— Мені нічого вигадувати! — сказав він. — А про нашу домовленість я пам’ятаю. Мені самому видається дивною поява іоанніта у таборі монгольського хана і ще більш дивним його перебування там, де і я. Не думаю, щоб це було простим збігом. Так не буває!

— Ти правий: так не буває, — згодився Неждан.

Він на деякий час задумався. Потім подивився на монастир у скелях.

— Одного я не розумію: як цей Руерг дізнався про Гійома? Ти ж говорив, що під час розмови з Едуардом ви були самі.

— У келії, крім нас, не було нікого, — підтвердив Тугар.

— Може, Едуард міг проговоритися?

— Навряд. Ти ж знаєш, що від нього Щось довідатися було важко.

— Авжеж. Може, під час сповіді...