Розділ «XIX»

А Нежданові з Тугаром було не до розборок між князями. Вони разом з Власом, Левком і, як не дивно, Жирославом прямували кіньми на схід. Там, на відстані трьохсот п’ятдесяти верстов, лежала мета їхньої подорожі — прикордонне місто Бакота. Напевне, найбільше прагнув туди потрапити Тугар. Він і не приховував своєї радості. Правда, якщо Неждан знав про істинну причину цього, хоч і не поділяв цієї радості, то іншим трьом було невтямки, чому це дорослий воїн так радіє.

Їхня п’ятірка була одна з багатьох, відправлених Світозаром у різні міста держави. Ще, здавалося, недавно ніхто й не помишляв про далекі подорожі, хоч всі знали, що вирушати доведеться, і кожен знав, куди саме. Група Неждана (а саме його Світозар поставив головним) повинна була за першим наказом виїхати до далекої Бакоти і там перебрати на себе оборону міста. Для цього до воєводи Бакоти везли листа самого князя Лева.

Знайомий більшості жителів Тустані Ратибор, неначе недавній сніг, з’явився у фортеці у Великодню ніч, коли всі були в невеликій церкві. Світозар, вислухавши посланця, лише кивнув головою і продовжив слухати службу. Він дав можливість ратникам освятити паски, скуштувати освячене, почекав, поки діти кинуть шкаралупи свячених яєць у воду озера поруч, щоб підземні рахмани хоча б наступного дня змогли відсвяткувати Великдень, і лише після цього повідомив, що групи від’їжджають сьогодні ж.

Найважче це пережила Злата, адже фортецю покидали обидвоє братів, і вона вперше залишалася з сином сама. Увесь час, поки тривала підготовка до від’їзду, жінка ходила заплакана і не могла нічого робити — все валилося їй з рук. Побачивши це, інші жінки, які виряджали чоловіків, готуючи їм у дорогу їжу, не стали залучати її до роботи. Правда, Злата все ж окремо дещо приготувала для Неждана з Тугаром.

Малий Гійом не відходив ні на крок від хрещеного і Тугара, неначе сподівався, що дядьки в останню мить передумають і візьмуть його з собою. На превелике його розчарування, цього не сталося, і Гійом міг лише тішитися кривою сарацинською шаблею, котру Тугар залишив йому на згадку. Сам ратник мав однакові з усіма обладунки.

Вже з першого погляду ратники відрізнялися від звичних дружинників. Якщо останні для прикриття тіла мали кольчугу, то на воїнах, що покинули Тустань, були захисні обладунки з пластин, що сягали нижче пояса. Голову кожного ратника увінчував гостроконечний шолом з кольчужним коміром. На поясі висіли довгий і короткий мечі. Напевне, єдине, чим розрізнялися воїни, були візерунки на невеликих трикутних щитах. На щиті Тугара на зеленому тлі красувався білий лев; Неждана можна було впізнати по жовтому двозубці на червоному щиті.

Коні також мали різну масть, але це вже було несуттєво. До чотирьох ратників, що спеціально готувалися до цього, приєднався і Жирослав, якого Ратибор залишив у Тустані і який забажав стати одним із них. Світозар не заперечував.

Дорога до Бакоти була довгою і небезпечною. Мало того, що вона пролягала густими лісами, де можна було лише мріяти про вторований шлях. Нечисленні каравани, що все-таки ризикували проїхати повз Тустань (а іншого шляху ще треба пошукати!), розповідали про зграї розбійників, які все ж не ризикували нападати на озброєні каравани. П’ятірка ратників зовні не була великою небезпекою для можливих розбійників, але кількість завжди оманлива. Зрештою, вже наступного дня їм випало показати, чого вони навчилися майже за рік перебування у Тустані.

Як і дорогою до фортеці, на них напали під час перепочинку. На цьому вся схожість з попереднім нападом і закінчилася. Тугар із товаришами вже не були такими наївними беззахисними воїнами, як рік тому. Вони миттєво згрупувалися, стали у коло спинами один до одного й озброєні зустріли ворога, що навально оточив галявину. Нападників налічувалося не менше півтора десятка, тому вони виглядали такими зухвалими. Їхня відвага розвіялася, коли після першої ж сутички п’ятеро з них повалилися на траву мертві чи важко поранені. Інші не встигли збагнути, що ж сталося, як ратники розосередилися і вже билися самостійно, щоправда, не забуваючи дивитися навсібіч. Хоч на кожного з них припадало по два нападники, а Тугару дісталося аж три, технікою володіння зброї зухвальці володіли погано, тому невдовзі більшість із них попрощалися з життям. На галявині лежали одинадцятеро тіл, у більшості — бездиханних, лише троє ще подавали ознаки життя, однак небезпеки для ратників вони не становили. Коли інші ратники з полегшенням розпрямили спини і витерли закривавлені мечі, Тугар ще бився з останнім розбійником. На вигляд йому було не більше років, аніж самому Тугару, і він володів мечем досить-таки вправно, але все ж не так, як русич. Несподіваний миттєвий випад довгим мечем, і ось нападник із розкраяним черевом вже повалився на зелену траву.

Тугар подивився на пораненого, потім із жалістю на свій обладунок у кривавих плямах і скрушно сказав:

— Знову доведеться річку шукати! А то засохне — потім не відмиєш!

— До вечора повинні вийти до ріки, — заспокоїв його Неждан. — Якщо таке буде повторюватися, ми не встигнемо вчасно прибути на місце.

Він наказав Власу і Левку привести коней, а сам зібрався заховати в торби недоїдений харч, як почув, що останній розбійник когось кличе. Переглянувшись із Тугаром, він підійшов до пораненого. Меч Тугара глибоко увійшов тому у живіт, і у нещасного не було шансів не те що залишитися живим, але й дожити до вечора. Взагалі навіть дивно було, що він досі живий: з рани текла брудна кров — видно, меч зачепив нутрощі.

— Ви їдете з Тустані? — слабким голосом запитав поранений.

Брати і Жирослав, що приєднався до них, мовчали. У них не було ніякого бажання розкриватися перед невідомим.

— Не бійтеся, я нікому не розповім, — заспокоїв той, неначе здогадавшись про їхні сумніви. — Хіба що Господу, але йому і без того все відомо.

— Так, ми з Тустані, — підтвердив Неждан.

— Я так і думав. Я хочу запитати вас: чи є у фортеці жінка на ім’я Злата?

Почувши таке, брати переглянулися. Вони відчули, що Златі щось загрожує.