Розділ «XVI»

Того дня це вже було третє посольство, і Лев Данилович почав було навіть підозрювати, чи не змовилися всі замордувати його саме сьогодні. Він подивився на печатника Захарія Витановича таким поглядом, неначе саме він винен у тому.

— Сподіваюся, це все? — в голосі Лева чулися металеві нотки.

— На жаль, ні, князю! — розвів руками той.

— І кого ще мені принесло?

— Тебе бажає бачити гонець короля Василька.

— Он як! — підняв брови Лев. — Ну, тоді нехай почекає. Його я прийму насамкінець. А зараз розкажи, що це за люди?

— Не можу точно сказати, князю, — виправдовувався печатник. — Раніше я з ними не зустрічався.

— Добре, клич! — махнув рукою Лев. — Не думаю, щоб вони забрали багато часу.

Захарій один раз вдарив посохом по долівці. Два дружинники, що стояли обабіч дверей, одночасно відчинили половинки, впустивши до зали дивний гурт. Найперше в очі кидався багатий одяг, відмінний від руського. Усі прибулі мали смагляві обличчя, густі чорні бороди і великі гачкуваті носи. Лев зацікавлено розглядав посольство. Один із прибулих, видно найстарший, про що свідчило срібло у волоссі і, здається, найбільший ніс, підійшов до трону, на якому сидів князь, і опустився на одне коліно.

— Славний князю! Прийми вітання від нашого царя Хетума Першого[16] і нас особисто! — із сильним акцентом промовив він.

— Хто ви, благородні люди? І звідки прямуєте? — поцікавився Лев.

Він хотів більше дізнатися про них, щоб не виглядати у їхніх очах неуком, — про Хетума він чув уперше і не мав жодного уявлення, де той править.

— Наша вітчизна зветься Вірменія, — говорив старійшина. — Вона знаходиться в Азії. Ми змушені були покинути її через те, що нас там гнобили чужинці: то монголи, то візантійці, то перси. І все через віру.

— А яка у вас віра?

— Ми християни, князю! Може, ми молимось не так, як ти, але ми також шануємо Христа.

— І що ви хочете?

— Чули ми, що ти, князю, радо поселяєш у своїх містах чужинців, які можуть принести тобі славу і прибуток. Дозволь і нам поселитися на твоїй землі, а головне — у славному місті Львові. Ми обіцяємо шанувати вашу мову, звичаї та віру, але хочемо, щоб шанували і наші.

— Якщо ви хочете жити тут, у Львові, всього того, про що ти, достойний, сказав, я вимагатиму дотримуватись, — відповів князь Лев. — А те, що у вас не такий обряд, для мене значення не має. Має лише те, що ви християни. Тут у мене багато різних обрядів, найбільше — латинян. А ви часом не католики?

— Ні, князю, не католики, хоч найвищий духовний ступінь у нас зветься католикос.