Розділ «IX»

— Батьку, до тебе лядські посли!

— Нехай зайдуть! — сказав Василько. — Іти залишся.

Володимир кивнув слузі, щоб запросив гостей, а сам підійшов до батька і сів поруч на менший трон. Королю Русі Васильку Романовичу було вже за шістдесят. Усе своє життя він провів у тіні свого старшого брата Данила, завжди і повністю підтримуючи того в усіх його починаннях. Всіма своїми вчинками він доводив, що ніколи не виступить проти брата і ніколи не буде іграшкою в чиїхось нечесних іграх. Може, саме тому на нього і не розраховували ні за життя Данила Романовича, ні тоді, коли три роки тому того не стало. Може, саме тому його поважали і друзі, й вороги, і навіть ті, хто не належав ні до перших, ні до других. І коли польські князі вирішили зібратися у Терняві, щоб обговорити свої справи, вони запросили і короля Русі.

Може, й нинішні польські посли також хочуть почути від нього якоїсь мудрої поради. Тільки що їх привело?

До зали увійшла досить значна делегація. Василько Романович нарахував вісім шляхтичів. Одного з них король знав особисто. Краківський воєвода Сулько Браницький свого часу зустрічався з Васильком, коли король Болеслав домовлявся з Данилом про похід проти котрогось із ворогів польського правителя. Шляхтич Браницький тоді був у почті Болеслава. Тепер же (Василько знав) Браницький відійшов від свого короля. Цікаво, що саме привело його сюди, у Володимир...

Прибулі підійшли до тронів і низько вклонилися. Василько злегка кивнув головою.

— Чим я завдячую таким високим гостям? — запитав він, запросивши прибулих сісти на крісла вздовж стіни зліва.

Сулько Браницький вже було сів, але підвівся і вийшов на середину зали.

— Ваша величносте! До вас прибули зем’яни[8], яким болить доля нашої землі, — сказав він. — Лише це і віра у вашу мудрість примусила всіх нас покинути свої вислуги[9] й прибути у стольний град Володимир.

Браницький назвав усіх присутніх, причому шістьох із них Василько Романович не знав зовсім, а про сьомого чув мимохідь, але пов’язував його з зовсім іншою людиною.

— Я вас слухаю.

— Дозвольте, Ваша величносте, спочатку пояснити причину нашого занепокоєння.

— Авжеж!

— Дякую. Не буду займати вашого дорогоцінного часу, тим більше що вам, безумовно, відома ситуація, що склалася у королівстві. Тому почну з головного. Як ви знаєте, король Болеслав не має потомства. Напевне, звідкись згори йому і його благочестивій жінці Кунегунді начертано прославитися в іншому. Хоч усі ми зичимо нашому королю здоров’я і ще довгих років життя, природно, не може такого бути, щоб у нього не було наступників.

— Наскільки мені відомо, і не тільки мені, а й вам також, ваш король уже призначив свого наступника, — здивовано перебив Браницького Василько.

— Так, призначив, — неохоче підтвердив шляхтич. — Сина куявського князя Казимира Лєшека.

— Так у чому річ? Лєшек також із королівського роду Пястів, уже із досвідом. Гадаю, що з часом він стане добрим королем. А поки Болеслав ще живий. Чи не здається вам, панове, що ви спішите списати вашого короля?

Сулько Браницький подивився на своїх супутників, неначе шукаючи у них підтримки, потім продовжив:

— Усі ми бажаємо довгого життя нашому королю Болеславу, але крайова шляхта не хоче, щоб потім нами правив Лєшек.