Розділ «XXV»

Тугар увірвав брата.

— Таємниця сповіді! — заперечив він. — Це виключено!

— Тоді не знаю. Може, хтось вас підслуховував?

З того, як брат задумався, Неждан зрозумів, що той щось пригадав.

— Щось бачив?

— Не знаю, — зізнався Тугар, — але під час перебування в монастирі у Франції я двічі зустрічав одного і того самого ченця біля моїх дверей.

— Він міг вас підслухати?

Тугар знизав плечами.

— Та міг, напевне, але це навряд.

— Чому?

— Де Франція, а де Свята Земля! Адже я не думаю, що Руерг прибув із заходу. До столиці Ногая легше добратися з півдня.

— Але ж і від часу вашої розмови з Едуардом минуло два роки! Поки посланець добереться до Палестини, поки Руерг перепливе море, поки завоює довір’я Ногая, що той зробить його своїм намісником... Мені здається, що навіть два роки для цього недостатньо.

Тугар змушений був погодитися з братом.

— Що будемо робити? — запитав Неждан.

— Будемо? — здивувався Тугар.

— Так, тобі не почулося.

— Але ж раніше при розмові в Тустані ти сказав, що допомагати не будеш.

— Тоді ця справа стосувалася лише мене і тебе. А тепер звідкись з’являється цей Руерг і хоче забрати те, що колись належало близькій імені людині. Я досі проти того, щоб тривожити спокій Гійома, але якщо вже вибирати, то мої симпатії на твоєму боці, а не на боці якогось госпітальєра, — закінчив Неждан.

— Дякую, брате! — розчулено сказав Тугар. — Я ніколи не сумнівався в тобі. Але як нам здійснити це? Після Пасхи ми покидаємо Бакоту назавжди, залишивши Руерга здійснювати свій план.

— Не все втрачено, Тугаре! — заспокоїв його Неждан. — До мене дійшли чутки, що Ногай дозволив залишити в Бакоті десять ратників. Спробую переконати воєводу, що цими ратниками будемо ми.