Розділ «VIII»

Тугар здригнувся. Він гарячково завертів головою, чим викликав сміх у дітей. Але чоловік не зважав на це. Тугар намагався відшукати з-поміж людей, що висипали на подвір’я, жінку, чий голос він чув. Або хоча б Гійома, зустріти якого він і не сподівався. Напевне, ратник, який постійно крутив головою навсібіч, виглядав не надто серйозно, тому Ратибор якось суворо подивився на свого підлеглого.

І тут Тугар побачив... Злату!

Жінка спускалася сходами з бічної галереї і дивилася не на приїжджих, а кудись на середину квадратного майдану. За ці роки Злата зовсім не змінилася: залишилася така ж тендітна, граційна і золотоволоса, як тоді, коли він бачив її востаннє. Тугар простежив за Златою і зустрівся поглядом з одним з хлопців. Лише тепер він зауважив, що хлоп’як дивовижно схожий на знайомого йому командора тамплієрів.

«Але ж це неможливо!» — подумав Тугар, але тут на майдані, з’явився літній чоловік, у якому всі впізнали Світозара. Роки, проведені у походах то проти монголів, то з тими ж монголами проти литвинів, не могли не позначитися на ньому. Воєвода змужнів, юнацька безпосередність, яку ще юний Тугар помічав у Світозарові, з роками зникла, поступившись місцем досвіду і впевненості.

— Вітаю Ратибора у Тустані! — голосно сказав Світозар і на знак привітання підняв руку. — Як доїхали?

Ратибор спішився і підійшов до воєводи.

— Не дуже щасливо. Ми втратили двох дружинників, а третього довелося залишити в Другобці, — сказав він.

— Розбійники?

— Воєвода Путята стверджував, що то були «татарські люди».

Світозар скрушно закивав головою.

— Так, вони тут віднедавна. Правда, сюди не потикаються, але каравани скаржаться на них, — повідомив він. — Ну, гаразд, показуй, кого привіз із собою.

Ратибор жестом наказав ратникам злізти з коней. Слуги одразу відвели їх до стаєнь, а до чоловіків підійшов Світозар. Він прискіпливо вдивлявся у кожного прибулого, неначе намагався вгадати, чи не помилився князь у своєму виборі.

Світозар зупинився перед Власом, від чого боярський син трохи знітився.

— Я тебе знаю? — поцікавився воєвода.

— Три роки тому ти, воєводо, зупинявся у Белзі у мого батька, — відповів Влас.

— Батька звали Власом?

— Так, Власом, — одразу зрадів ратник. — Як і мене.

— Гаразд.

Світозар пройшов далі, кинув мимовільний погляд на Тугара, що стояв останнім у ряду, вочевидь, не впізнав, уже повернувся був, щоб підійти до Ратибора, але в останню мить зупинився. Якось дивно знов обернувся до Тугара, провів рукою по чолі, наче щось згадуючи.