Розділ «XIV»

Неждан повірив Тугарові одразу. Він навіть не припустив думки, що брат вирішив з ним пожартувати. Щоправда, дійсність виявилася настільки неймовірною, що в Неждана спочатку навіть закралася думка, чи не підлаштував хтось усе це спеціально. Однак чим далі розповідав Тугар та неймовірнішою ставала його розповідь, Неждан відчував: усе так і було.

— І що далі? — запитав він, тепліше закутуючись у вовняне запинало.

— А що далі? Подорожувати Європою — задоволення невелике. Недаремно свого часу абата Опізо супроводжував загін тамплієрів. Але я намагався за день долати відстань, яка розділяла командорства ордену. Правда, переправляючись через Лабу[11], мій кінь провалився під лід, і я пролежав у замку тевтонців, марячи, майже місяць. Дякувати Богу, серед лицарів знайшовся лікар, що зумів виходити мене. Тому я й прибув сюди лише перед Великоднем.

— Що ти думаєш робити далі? — допитувався Неждан.

— Я дав Едуардові слово... — почав було Тугар, але Неждан його зупинив.

— І заради того, щоб Едуард знову став тамплієром, а з ним і ти, треба осквернити могилу Гійома?

— Я не буду викопувати Гійома. Він не лежить у землі.

— Звичайно, лицарі допомогли йому. Але, Тугаре, ти вважаєш себе істинним християнином, а ви, істинні, не перестаєте нагадувати нам, що ми схизматики. То молимось не так, то свята святкуємо не так, то віримо в підземних рахманів[12]. Але все це — ніщо порівняно з тим, що ти сам хочеш зробити з благословення такого ж істинного, як і ти, християнина! Ми, русичі, ніколи не оскверняли могил наших предків. Що в землі — те, вважай, на небі!

— Ти не розумієш мене.

— Не розумію. То поясни.

— Якби це був просто скарб, навіть князівський чи королівський, я перший сказав би тобі: «Так, брате, це гріх!» Але це не просто камінці. Їх носив сам Аарон; їх бачив Мойсей; вони надихали на подвиги Ісуса Навина. Зрештою, їх бачив наш Спаситель в останній день свого земного життя, коли стояв перед синедріоном. Можливо, саме на них Він дивився, коли первосвященик Каяфа читав йому вирок! Не можна допустити, щоб вони зникли назавжди.

— І єдине місце, де можуть лежати ці камінці, — скарбниця вашого ордену!

Тугар пересмикнув плечем — чи то від холоду, чи то знервовано.

— Ти ж знаєш, що робиться на Русі! — запально відповів він. — Повір мені (і це я говорю щиро!), особисто я не заперечував би проти того, щоб такий скарб залишився тут. Але, брате, скажи, де? Хто зараз править Руссю? Василько? Шварно? Лев? Чи монголи? Ми ж незахищені!

Неждан слухав Тугара і в дечому навіть був із ним згодний. Правда, він дотримувався думки, що нагрудник узагалі тривожити не треба.

— Що скажеш? — запитав Тугар.

— Мою думку ти знаєш, і я її не зміню, — відповів Неждан. — Але і перешкоджати тобі я не буду. Роби, як вважаєш за потрібне.

— Дякую, Неждане!

— Але й допомагати також не буду.