Розділ «XXIII»

Шварно Данилович напівсидів на підкладених за спиною подушках і важким поглядом дивився на присутніх. Тут були всі, на кого він спирався, керуючи державою: бояри, воєводи, далекі родичі, причому настільки далекі, що навіть не мріяли помишляти про корону. Всім присутнім король вірив. Вірив і в те, що й тепер вони правильно приймуть його слова. Поруч нього біля ліжка сиділа заплакана Рамуне. Вона лише сьогодні повернулася у Холм з монастиря, у якому поховали брата Воїшелка, і, лише в’їхавши в місто, дізналася про біду і про те, що нічого вдіяти вже не можна. З протилежного боку ліжка — крісло брата Лева. Від учорашньої ночі він не стулив очей. Зараз він сидить похмурий і нерадісний, хоч і знає, що казатиме брат. А Шварно, зібравшись з силами, що вже покидали його, мовив:

— Всевишньому Богові угодно призвати мене до себе. Хіба я, найменший серед малих, можу противитися Його волі? Видно, мої гріхи, що я їх учинив, не дозволяють мені далі бути на цій землі. Видно, моє каяття на сповіді виявилося недостатнім для прощення. Господу Богу видніше, адже бачить Він всі потаємні думки, як би ми їх не ховали. Я покидаю вас і хочу, щоб у моїй державі панував мир і спокій. На жаль, Бог не дав нам дітей.

Шварно повернув голову до заплаканої Рамуне. Вона лише сильніше стиснула його вологу руку. До Шварна на якусь мить повернулася сила. Його голос уже не був таким кволим. Він продовжив:

— Перед лицем смерті я передаю королівську корону моєму улюбленому братові Леву. Нехай він править князівствами Галицьким, Холмським і Дорогочинським. Віддаю я і Чорну Русь. Якщо мій брат побажає і надалі правити Великим князівством Литовським, нехай йому у цьому допомагає Бог. Я бажаю, щоб ви, мої вірні піддані, присягнули новому королю Руському!

Шварно закінчив. Промова стомила його, і він знесилено відкинувся на спину. А придворні, хвильку повагавшись, один за одним опустилися на коліна. Першим зробив це воєвода Ярополк, за ним — інші. Побачивши таке, Лев підвівся.

— Встаньте, вірні слуги короля! — наказав він. — Я прошу вас вийти. Король стомився.

З цими словами він схилив голову перед Шварном.

Запрошені мовчки, як це звичайно буває біля ложа помираючого, покинули кімнату, залишивши братів і Рамуне.

Лише тепер жінку покинули сили. Вона присіла на край ліжка Шварна і розпачливо заголосила:

— Боже! Невже нічого не можна зробити?

Шварно погладив її по голові.

— Не плач, кохана жоно! Видно, така твоя доля: не мати зі мною дітей і так рано стати вдовою.

Він повернув голову до Лева.

— Брате! Я не хотів говорити цього при всіх, щоб не ставити тебе у незручне становище перед слугами. Пообіцяй мені ще одне.

— Говори, брате!

— Перед тим як померти, я хочу почути від тебе, що ти ніколи не залишиш у біді Рамуне.

Жінка заголосила ще сильніше, а Лев лише скрушно похитав головою.

— Даремно ти просиш мене про це, — сказав князь. — Навіть без цього нагадування я зроблю все, щоб Рамуне ні в чому не мала нестатку. Ти будеш вільна у своїх діях.

Жінка ніяк не відреагувала на це. Вона найбільше хотіла, щоб Лев вийшов і залишив їх зі Шварном самих. Вона не хотіла ділити чоловіка ні з ким і бути з ним до кінця. Видно, цього хотів і сам Шварно.