Розділ «II»

Через північну браму Львова в’їхав вершник. Ці міські ворота (як, зрештою, й інші три) були як насмішка над містом. Ось і цей вершник від побаченого навіть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привиділося. Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Місто, що розкинулося на березі невеличкої річки, із дерев’яним замком на горі, стояло незахищене від будь-яких ворогів. Відсутність фортечних мурів можна було пояснити або відсутністю у правителя коштів і робочої сили для їх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавільних підлеглих? Але ніхто з приїжджих не міг зрозуміти: навіщо ж тоді оті ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львів виглядав так дивно. Усі великі міста Руського королівства були геть відкриті для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже відрізнялися від Львова щодо фортифікаційних споруд, вірніше, повної їх відсутності. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рік, коли їм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольські темники стояли оддалік і ядуче всміхалися.

Відтоді минуло вісім років, але щоліта у міста Русі прибували монгольські наглядачі, щоб на власні очі перевірити, чи не з’явився на місці розібраного муру хоч якийсь камінь, чи не замишляють русичі якоїсь напасті супроти Сараю.

А щоб іще більше принизити містян, монголи, як на посміх, дозволили залишити ворота, а вірніше, заборонили їх зносити. Так і стояли руські міста, відкриті для будь-яких зайд, зате в’їхати до міста можна було крізь ворота.

Всього цього вершник не знав. Він лише на хвильку зупинив коня і продовжив свій шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам із мурів!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припікати ще не мало. Цю пору — коли весняні води вже зійшли, а комарі з болота ще не рояться — містяни любили найбільше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомітною для жителів міста: вони звикли до подорожніх, купців і усіляких пройдисвітів. Цим їх не здивуєш. Напевне, єдині, кого зацікавив вершник, були місцеві шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На їхнє превелике розчарування, незнайомець навіть не поглянув у їхній бік, від чого остаточно перестав їх цікавити.

На вершнику була досить дорога одіж. Таку носили або бояри, або збагатілі на продажу заморських товарів купці. Щоправда, не могло не кинутися в очі, що одіж уже не нова, запилючена і де-не-де навіть вицвіла від сонця. Але й такий одяг був не по кишені для більшості містян.

Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

— Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

Наперед чомусь вийшов найменший.

— Знаєш, де можна зупинитися? — скептично поглянув на малого вершник.

— Знаю. Мій батько приймає подорожніх, — шморгнув носом хлопець. — І зовсім недорого, — додав малий із знанням справи.

Чоловік усміхнувся.

— Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

— Та ні! — махнув той рукою. — Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя — єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах — сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.