Розділ «XXXI»

Від побаченого перехопило подих. Але не знамениті київські церкви і палаци примусили Ратибора і Діонісія, а з ними і сотню ратників, мимоволі замовкнути. Вони сподівалися побачити щось подібно, але щоб таке...

Міста власне не було. Куди сягав зір — всюди виднілися руїни, вже геть зарослі бур’яном і навіть лісом. Лише на пагорбі, там, де колись було княже місто, над заростями піднімалися діряві куполи двох церков. Із розповідей Діонісія ратники знали, що із майже сорока храмів після навали Батия залишилося заледве п’ять, і лише Софія та Михайлівський могли похвалитися хоч чимось. Від решти залишилися тільки руїни, і то заввишки не більше людського зросту.

Дивно, але на Горі — місці, облюбованому князями й боярами, було порожньо. Ніхто не намагався поселитися на колись престижних схилах. Убогий люд — не більше двох тисяч — заховався у своїх хатинах між Горою та Дніпром. Там і протікало життя розгромленого і розграбованого міста. І навіть намісник Києва Брячеслав не ризикнув піднятися у княже місто. Справді, що йому там робити — серед лісу та вовків? Він вибрав найкращий серед вцілілих будинків і саме звідси правив Києвом та збирав з городян десятину князю Ярославу Ярославину й данину ханові. Щоправда, зараз намісника Брячеслава в Києві не було. Як повідомив Діонісію та Ратибору місцевий житель, котрого вони зустріли далеко на заході від міста, Брячеслав ще третього дня, дізнавшись, що до Києва приступає військо короля Лева, котрого він не прийняв у Володимирі, скочив на коня і, залишивши все своє добро, поскакав на північ, туди, де за болотами лежала столиця його князя.

— Навіщо королю це місто? — тихо запитав Діонісій. — Тут же нічого немає! І нікого!

— Це Київ! — відповів Ратибор. — Його може і не бути зовсім. Але це Київ.

На це Діонісій не відповів нічого. Він лише злегка пришпорив коня в боки, і загін, як за командою, рушив уперед. Цією дорогою колись до Києва приїжджали торговці з Цар-города, ті, що не припливали Дніпром. Колись ця дорога була широка і велелюдна. Зараз про неї нагадувала лише ледь помітна стежка поміж густих кущів та дерев, які встигли вирости від часів Батиєвої навали. Ратники на чолі з Діонісієм продиралися крізь них, про себе лаючи когось невідомого, хто, на їхню думку, мав би розчистити дорогу. Невдовзі показалися руїни якоїсь великої споруди. Про те, якою вона була раніше, можна було лише уявити, дивлячись на купи битої цегли.

— Церква Пирогощі, — повідомив Діонісій. — Тут захисники особливо довго тримали оборону. Всі тут і полягли.

Більшість ратників, почувши це, перехрестилися.

А ще через якийсь час гущавина відступила, і військо побачило перед собою досить-таки охайне невеличке поселення. Кількасот будинків, одна маленька церква, дві тисячі городян — і два храми на високому пагорбі. Ось і все, що залишилося від колись могутнього міста, з яким змушені були рахуватися сусіди. Тепер же, щоб відновити свою велич, городянам доведеться витратити багато сил і часу. Але перед тим треба звільнитися від опіки монголів.

Що ж, прибуття сотні ратників князя Лева було першим кроком до цього. Звичайно, доведеться ще переконувати хана про необхідність дати саме Леву ярлик на князювання (а може, це й не знадобиться). Менгу-Тимур далеко, а з Ногаєм король, здається, домовився. Та й, зрештою, не втратить хан сон від того, що дві тисячі киян матимуть князем не Ярослава, а Лева! Як першого вони не бачили, так і другого навряд чи побачать! А львівського правителя увінчає титул князя київського. Діонісій пам’ятав той час, коли, ще будучи двадцятирічним дружинником, ось так само супроводжував воєводу Дмитра, коли той став правити Києвом від імені Данила Романовича. Тоді Київ вирував життям. Усі були щасливі (якщо взагалі існує те щастя), і ніхто не здогадувався, що вже через два місяці під стінами міста з’являться перші розвідники монголів. А невдовзі від скрипу безлічі чужих возів у місті вже не було нічого чути. А потім були сімдесят чотири дні оборони. І Діонісію вдалося залишитися живим. Разом із пораненим воєводою Дмитром його передали як знак доброї волі князю Данилу.

І ось через три десятки років він, Діонісій, знову повертається до Києва. Немає вже Данила, помер від ран Дмитро, потрапив до свого пекла Батий, а він, Діонісій, знову виконує волю нового короля Русі.

І він хоче вірити, що Леву Даниловичу вдасться зробити намічене.