Розділ «XVIII»

Василько Романович не переставав дивуватися тому, що говорив Лев. У словах перемиського князя відчувалася інтонація його батька, короля Данила. Раптом Василько зрозумів, що наміри племінника можуть здійснитися, тим більше враховуючи його цілеспрямованість.

— До моїх південних границь підступає Орда, — говорив. Лев. — За сміливість на Кавказі чи, може, навпаки, за якусь провину хан відправив туди свого темника Ногая. Я не знаю причини, але гадаю, хан уже пошкодував про свій намір. Ногай помаленьку відходить від Сараю.

— Звідки у тебе такі відомості? — здивувався Василько.

— Ногай сам повідомив мене у своєму посланні і запропонував своє покровительство.

— Тобто стати його данником?

— Так, але не про данину йдеться, — заспокоїв Лев. — Ногаю зараз потрібно одне: спокій на його північних землях. Тут наші бажання співпадають. Мені також потрібен спокій на моїх південних землях.

— Тобто ти не чіпаєш Ногая, а він не чіпає тебе?

— Вірно!

— І все? Чомусь мені не дуже віриться у такий безкорисливий подарунок цього Ногая, — засумнівався Василько.

— Мені також, тому ти правий: це ще не все. Зараз Ногай ще підпорядковується великому хану і змушений виконувати всі його, так би мовити, починання.

— А якщо ці починання, як ти кажеш, стосуватимуться чергового походу на Русь?

Лев похитав головою.

— Цього не буде, — відповів він. — У своєму листі Ногай запевнив мене, що ні про які походи на мої землі мови йти не буде.

— А землі Шварна? Володимира? Волинь?

— Дядьку, ти мене почув добре — на мої землі. На сьогоднішній день це перемиська, львівська і белзька земля. Пробач, але за те, що не моє, я відповідати не можу. Це була вимога Ногая, не моя!

Василько Романович довго дивився на Лева, і дедалі більше йому здавалося, що це не син Данила, а сам Данило сидить перед ним.

— Виправ мене, якщо я неправильно щось казатиму, — мовив дядько. — Якщо всі наші землі будуть під владою короля Лева — монголи забудуть сюди дорогу?

— Такого стверджувати я не можу. Є поляки, литвини. Якщо той же Ногай вирішить пройтися по їхніх землях, я змушений буду пропустити його, та й, цілком імовірно, надати свою дружину йому в допомогу. Але те, що не буде нападів на Русь, — він мені гарантував.

— І ти йому віриш?