Розділ «XXV»

— Так. Мій брат був серед тих, хто коронував вашого короля.

— Як його звали?

— Гійом де Пардо.

Тугар похитав головою, мовляв, уперше чую.

— І що ви хочете від мене, cip?

— Мій брат загинув поблизу цього міста, — продовжив Руерг. — Я дізнався, що його поховали десь у місцевому монастирі.

Тугар мимоволі скосив погляд на скелю. Руерг помітив цей рух.

— Так, саме там. Звичайно, це не є основною причиною моєї появи у Бакоті, я все ж намісник хана Ногая, але мені хотілося хоча б помолитися біля могили брата.

— Я співчуваю з причини вашої втрати, cip, але що я можу зробити? — запитав Тугар.

— Тутешній ігумен не дозволяє нікому, крім ченців, підніматися на гору. Знаючи, що я вірний Риму, він навіть не говоритиме зі мною.

— Але ж я також вірний Риму!

— Зате ваш брат — православний! Йому легше вмовити ігумена впустити нас до монастиря.

— Досі це не вдавалося.

— Ви теж хотіли? — ошелешено мовив Руерг.

— Хотіли помолитися. Ігумен Григорій вказав нам на прибудову внизу. Мовляв, увійди до келії, зачини двері і помолися.

Руерга ця відповідь не вдовольнила.

— Що ж робити? Я дав обітницю своїй мачусі. Перед смертю вона попросила мене віднайти могилу її сина і відправити службу, — сказав він.

Почувши таке, Тугар мовив:

— Якщо так, то, з вашого дозволу, cip, я пораджуся з братом. Гадаю, удвох ми знайдемо, як вам допомогти.

На цьому розмова й завершилася. Карл Руерг попрямував до свого будинку, у якому ще вчора жив воєвода Славомир, а Тугар поспішив знайти молодшого брата, щоб поділитися з ним своїми міркуваннями.