Розділ «IV»

Минуле, яке колись обіцяло великі вигоди багатьом, зокрема і братам Даниловичам, і яке забулося за пізнішими, більш важливими подіями, знову увійшло в їхнє життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, і Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничі виявилися чи не єдиними воїнами, котрі були з їхнім батьком до кінця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русі і так само несподівано зникли. Здавалося, безслідно. Виявилося, що ні, й підтвердженням цього був цей чоловік, який, неначе ті незвичайні лицарі, виник нізвідки.

Послухати Тугара брати вирішили у невеликій, скромно обставленій світлиці на другому поверсі дитинця. Крім крісел для князів і лави для Тугара, у покої не було інших меблів, а подарований одним з пілігримів до Святої Землі образ — єдиною прикрасою на стіні. Лев любив цю кімнату — тут йому найкраще думалося. Використовував він її і тоді, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух. Хоч Лев не сумнівався, що когось зацікавила би розповідь про події десятирічної давнини, але вирішив дотриматися своєї звички.

Природно, Лева передовсім цікавив той період, коли Едуард Бомон — єдиний тамплієр, що залишився на руських землях, — вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим він, виконуючи наказ командора Роже де Обера і воєводи Світозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався ні тому, що тамплієри полишили його володіння, ні відмовою нового папи підтримати його проти монголів.

Після цієї зустрічі король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.

— Едуард Бомон виконав обіцянку, яку дав Гійому де Пардо, — говорив Тугар. — Він цілий рік жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рік він навчив мене багато чого і коли збагнув, що кожним своїм днем перебування поруч із жінкою віддаляється від ордену, вирішив покинути Лукове.

— А ти? — запитав Лев.

— А я на той час уже був готовий стати його зброєносцем. Полишивши сестру і матір на Неждана, я рушив з Бомоном на південь.

— А далі?

— На той час християнське воїнство звідусіль стікалося в Акру. Вона була єдиним містом у Палестині, де ще жевріла справжня віра. Бажання відстояти місто переважило ту ворожість, що вже давно панувала між окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблі, що привіз туди госпітальєрів. Ледве зійшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капітул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподівалися побачити брати, зустріли захоплено. Більше року минуло відтоді, коли вони розлучилися біля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинів і мамлюків ніхто з братів не загинув. Смерть достойного де Пардо була єдиним прикрим винятком.

Нас прийняли як тих, хто повернувся із далекого походу. Брат Едуард одразу ж розповів про свої справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навіть зброєносцем у лицаря я бути не міг. Брати суворо дотримувалися статуту, який не допускав у свої ряди людей неблагородної крові, а тим більше — русича. Що було допустиме тут, виявилося неприпустимим на Святій Землі. Отож запропонували стати слугою в Едуарда. Зрештою, я був не проти. Усе, здавалося б, йшло добре: щоденні молитви, робота, варта на стінах міста. І все б так і тривало, але Едуард Бомон не захотів жити з тим почуттям провини, яке навалилося на нього за минулий рік. І він попросився на капітул.

Сказавши це, Тугар замовк. Було видно, що йому важко про це говорити. Коли мовчанка затяглася і Лев уже хотів нагадати йому, що негоже примушувати князів чекати, оповідач продовжив:

— Я не знаю, що сталося на капітулі. Для непосвячених це недосяжно. Це як сповідь, але, на відміну від Божої, там не прощають. Там — карають. Капітул вирішив, що своїми вчинками Бомон заплямував орден, отож має залишити його і шукати спасіння своєї душі у більш суворому ордені. Себто йшлося про орден цистерціанців. Невдовзі Едуард вирушив до Франції у монастир Ла-Ферте. Відтоді я його не бачив. А я залишився з де Обером. Після цього знаменного капітулу він зі своїми лицарями вирушив на північ Палестини в місто Сафет. А рік тому під стінами фортеці з’явилися війська султана Бейбарса. Мамлюки декілька разів намагалися взяти місто штурмом, але ми успішно захищалися. Тоді Бейбарс пообіцяв зберегти життя всім тутешнім мешканцям. Наш гарнізон покинули містяни. В кінці липня лицарі почали переговори із султаном. Він пообіцяв зберегти життя всім, якщо місто відчинить перед ним ворота. Тамплієри згодилися, але султан наказав усіх обезголовити. На той час у загоні де Обера залишилося п’ятеро. В останні миті життя вони пошкодували, що їм не судилося загинути в бою, а марно понадіялися на шляхетність завойовників.

Тугар знову замовк.

— А я не був тамплієром, і мене минула ця кара. Більше ніщо не тримало мене на тій землі. Я вирішив повернутися додому, адже тут залишилися мати і брат, — завершив свою розповідь Тугар.

Почувши це, брати Лев і Мстислав сиділи в роздумах. У них не було неприязні до тамплієрів. Навпаки, вони були вдячні їм за те, що у тяжку годину лицарі кинулись у бій і своєю затятістю схилили перемогу на бік русичів. Обидва брати — і Лев, і Мстислав — змогли поцінувати відвагу і майстерність тамплієрів, коли одному біля Бакоти, іншому — під Звягелем довелося стати до герцю з ворогом. Почуте приголомшило їх, хоч обоє не раз дивилися у вічі смерті, та й самим доводилося вбивати.

— Будь-яка орда — монгольська чи сарацинська — не заслуговує довір’я, — мовив Лев. — Наші брати довірилися їй — і загинули! Але хоч вони і не померли з мечем у руках, їхня смерть була стражденною. А Спаситель наш також страждав. Нехай Він прийме їхні душі...

Лев побожно перехрестився.

— А що з твоїми родичами? — запитав перегодом.

— Мати Предслава померла майже одразу після мого від’їзду, — сказав Тугар. — Брат із сестрою кудись виїхали. Ніхто точно не міг мені сповістити, куди саме, але мені все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львів. Мій господар Стоян дізнався, що їх обох забрав із собою Світозар, твій воєвода. Отож, князю, я й насмілився підійти до тебе, але твоя дружина мене зловила.