Розділ «XXII»

Несподівана поява гінця посеред ночі нічого доброго не обіцяла. Князь Лев Данилович хотів навіть послати до Мари Захарія Витановича, який посмів його розбудити (а до Мари князь посилав значно частіше, ніж до біса), але, знаючи печатника, вирішив не спішити з висновками: із дурницями той ніколи б не наважився потурбувати пана. Тим більше — серед ночі. До того ж у таку заметіль.

Лев Данилович мерзлякувато зіщулився, накинув на плечі овечий кожух, опустив ноги у високі, вихололі звечора чоботи і лише потім невдоволено запитав:

— Ну і навіщо мене розбудили?

Печатник Захарій низько вклонився.

— Пробач, князю! Прибув посланець від твого брата Шварна, — повідомив він.

«Якби Львів мав мури, ніякий посланець не розбудив би мене!» — подумав Лев, а вголос запитав:

— І чого хоче мій брат Шварно? Захарію, ти знаєш, що робиться надворі? Чому ти не прийняв гонця, не нагодував, не поклав спати, щоб зранку я міг — зауваж, виспаний — його прийняти? Навіщо така поспішність?

— Тому що твій брат Шварно помирає.

Сон як рукою зняло. Леву перехопило подих, і він зміг вичавити з себе лише одне слово:

— Клич!

Князь не став чекати, поки посланець привітається.

— Лист із тобою? — тільки й запитав.

— Ні, князю! — відповів той. — Великий князь Литовський дуже слабий і сам не міг написати. Він переказав мені на словах своє бажання бачити тебе в Холмі. Просив, щоб ти заспішив до нього.

— Брат настільки хворий? — стривожено спитав Лев.

— На жаль, князю, це так!

— Скажи мені таке: крім тебе, князь посилав іще когось?

— Не знаю, князю! Твій брат викликав мене сьогодні зранку, і я одразу ж вирушив у дорогу. Зміг лише зараз доїхати сюди.

Лев помітив, що той ледве тримається на ногах.

— Захарію! Відведи його, нехай відпочине, а сам підготуй коней і дружину. Зранку ми виїжджаємо.