Розділ «XXV»

Нічого з того, що повідав йому госпітальєр, правдою не було.

Вислухавши брата, Неждан запитав:

— І що ти про все це думаєш?

— Мої підозри справдилися: Руерг дійсно шукає могилу Гійома, але зовсім не для того, щоб помолитися. Насправді його цікавить каміння!

— Як і нас, зрештою!

— Але я розшукую цей скарб для благородної справи...

— Тугаре, замислися на мить, що ти кажеш! — запально перебив його Неждан. — Про яку «благородну справу» йдеться? Кому ти збираєшся віддати скарб? Папі? Він помер. Великому магістру? Едуарду? Я впевнений, що й Руерг те саме відповів би на подібне запитання: скарб послугує благородній справі поширення віри у світі! Тільки для цього потрібно обов’язково, щоб скарб дістався госпітальєрам!

— Тоді кому?

— Ти пам’ятаєш нашу угоду: скарб Гійома має лежати там, де лежить зараз. Але я зроблю все, щоб він точно не дістався Руергу!

— Як?

Неждан знизав плечима.

— Будемо думати.

Він розумів, що, перешкоджаючи госпітальєру заволодіти скарбом Гійома (про який у Неждана були великі сумніви), тим самим допомагає Тугару здобути його. Але брат правий: головне зараз — не дозволити Руергу забрати коштовне каміння. А тоді обмислити, як бути далі.

— Я не розумію ось чого, — мовив Тугар.

— Ну?

— Руерг — намісник Бакоти. Тобто людина Ногая. Йому досить лише наказати, і всі зроблять, що потрібно.

— На що ти натякаєш? — не зрозумів Неждан.

— Невже Руерг не може просто наказати ігумену Григорію пустити його в монастир?

Молодший брат похитав головою.

— Ні, не може.