Розділ «52»

Смолоскипи згасли, наче їх умить накрила ніч. А коли знову запалахкотіли, роздмухані невідь-звідки взятим протягом, на жертовнику була... Марі. У великій, звуженій угорі підвісній клітці. Як пташка, вкинута на потіху хазяїну, який не має уявлення, що таке свобода, і який тишком-нишком проклятий бути колись теж в'язнем... Марі була у довгій білій сорочці, чиста, наче новий сніг. Стояла, тримаючись за ковані перегородки, схудла, змарніла, але найрідніша у цілому світі. Її думки блукали десь далеко, високо, тільки не тут...

Лев забув про все. Які обов'язки, місії, призначення, кати, привиди, прощення, вічності можуть бути, коли не можеш обняти ту єдину, заради якої став людиною?.. Заради якої хочеться дарувати світові любов?..

— Марі! — кинувся Лев до коханої, її очі заблимали і, заряджені його любов'ю, ожили, в них спалахнуло життя, тіло стрепенулося, вдарило такою силою, що металевими перегородками клітки забігали блискавки, здавалося, ось-ось дві справжні любові возз'єднаються і наведуть у галактиці лад, але...

Пролунав страшний підземний вибух. Стіни підстрибнули, стеля заторохтіла своїми древніми кістками, тисячолітній пил замуровував ніздрі, залатував очі. Схоже на те, що нарешті стався довгоочікуваний і вистражданий... кінець світу...

Ні тобі стогонів, ні прокльонів, ні криків про допомогу. Ні молінь і благань прощення... Тиша... Могильна тиша, страшна, ніби пекло... Яку сполохав запилюжений Ярема Сильвестрович, що за допомогою своїх дебелих охоронців виліз з підземелля і потужним ліхтарем освітив те, що залишилося після кінця світу. Ліхтар знайшов тремтячу Марі у кутку клітки, розпластаного на долівці Лева, присипаного уламками каміння, притиснуту до стіни горду Зоряну... Суддя сам запалив смолоскипи, поки двоє охоронців навели пістолети на Зоряну і не зводили з неї очей. Видно, мали такий наказ...

— Що, не чекали? — задоволено розтер розведену слиною пилюку на долонях суддя, як майстер перед важливою роботою. — А я не спав, не дрімав, ідіотом не був, дурника тільки вдавав, — приповідав Лавник. — Навіть Зоряна Преподобна і Марі Перевтілена — дві великі комбінаторки — не знали, не відали, що у цій страхітливій кам'яниці є підземний перехід, що веде... до самої ратуші. Отак... А я вирахував. Як?.. Розкажу вам на страшному суді. Але... оскільки час невпинно наближається до магічної дати вічності, я хочу спочатку вирішити деякі свої справи. Ваше сприяння — ваше майбутнє. Ви не телепні. Так що...

Лев нікого не бачив і нічого не чув. Його метою була Марі. Він звівся і хитаючись поплентався до неї. Але через мить упав, як підкошений, ухопившись за ногу. Один з охоронців опустив руку з пістолетом — постріл був безшумний, а то б звук довалив те, що залишилося від вибуху.

— Вибач, Безрукий, я наказав своїм стріляти без попередження. Ви ж такі всі непевні, непередбачувані. Я не можу безкінечно ризикувати. Розумієш?.. — суддя випромінював упевненість. Так що...

— Відпусти Марі, Яремо!..

— Але ж ти, Безрукий, і телепень! Ти що, ще не врубав, що твоя Марі — твій ворог? Що вона заодно із Зоряною, що вони — третя сила, що бореться за вічність?.. Змирися нарешті, що ця штучна хвойда — насправді Марія Коваль, що перепробувала півсвіту, захомутала діда-смертника і зробила собі пластичну операцію!..

— Негідник... — нарешті кволо озвалася Марі. — Як ти смієш?..

Шмідт не встигла дізнатися у Лавника, що він сміє, бо активізувалась Зоряна і двома фантастичними рухами вирубила дебелих охоронців. Ті попадали обличчями вниз, як манекени. Проте не спав Ярема Сильвестрович. Він зі спритністю каратиста вихопив з кишені енергопістолет і вистрілив у Зоряну. Цівка енергії вилетіла з дула, конвульсіями затріпотіло тіло Зоряни і прилипло до стіни. Жінка з болю попрокушувала собі губи, проте навіть не пискнула.

— Зорянко, без фокусів! — помахав пальцем Ярема Сильвестрович. — Мені не хочеться завдавати тобі болю, бо ти подарувала мені море насолоди, через яку я мусив відтягнути вічність до останніх митей. Так що... мовчи та диш... І не сіпайся... І губки будуть не скусані, такі смачні і ненаситні... А ти, — Лавник звернувся до Лева, — зараз же віддаси мені договір. І через мить разом зі своєю переробленою красунею забираєшся на всі чотири сторони. Тим більше, що я знаю, хто наступний!..

— Не спіши, Яремо! — прогримів голос з усіх усюдів, заповнюючи порожнечу жахом.

Цей голос Лавник упізнав би серед мільярдів, бо підкорявся його вібраціям покірно, як віск вогневі. Від тих вібрацій скапувала його сила у безвість, глибоку і вічну, наче пекло...

Смолоскипи знову на мить пригасли, а потім спалахнули такими кривавими язиками, що заяріли стіни. На кам'яній брилі, що наче з неба звалилася, палахкотіло вирізьблене змієподібними буквами гасло «Слава Владі». На камені стояв чоловік у строгому класичному костюмі. На голові мав маску. Таку суддя вже бачив — у цьому ж таки приміщенні. Але голос...

Зоряна ожила разом з появою громового голосу. Дивні вібрації, що сковували суддю, диво-жінку відновлювали.

— Ти вчасно, любий, — сказала, облизуючи губи. — Я в захопленні від розв'язки.

Зоряна перевірила пластом лежачих охоронців судді — ті не подавали ознак життя. Стрельнула очами на Марі, яка була, наче під наркозом, — спокійна, далека від проблем. Здавалося, все, що відбувається тут, її зовсім не цікавить. Оглянула Левову ногу.

— До весілля заживе, — зробила висновок. — Болить? — поцікавилась.