Розділ «47»

— Бо ти його впустив.

— А чого він прийшов?

— Спитайся! — запропонував Лев і згадав слова циганки в магазині. І те, як обіцяв господининій подрузі, що повернеться її улюбленець, і... Побачив, що та частина паркету, на якій лежав кіт, не так щільно спресована часом, наче... — Не виганяй кота геть, — раптом попросив Безрукий. — Просто відсунь його.

Котяра ніяк не хотів посунутись. Гарчав на Бориса, як розлючений лев. Лишень коли до нього підійшов Безрукий з викруткою в руках, покірно відповз і сів поруч. Не зводячи очей з колишнього співмешканця, Лев легко підважив викруткою одну паркетину, другу і побачив... замотану у фольгу пластину...

Борис ахнув. Таємниця поведінки кота була розгадана. «Який класний світ! Чому люди його бояться?» — дивувався. Його руки тремтіли від передчуття ще одної нерозгаданої вертикалі чи горизонталі у неймовірно захопливому кросворді життя... Безрукий сидів на підлозі зі знахідкою на колінах, переводив дух і гладив кота. Той муркотів так, наче потрапив у котячий рай, а пестив його котячий бог.

— Дякую, — сказав Лев котові. — Не знаю, добро тут для мене чи біда, але те, що ти повівся, як вірний друг, заслуговує поваги. Пишаюся тобою, Мурку... Ти сміливець!.. Якщо хочеш — можеш залишитися... Скажеш...

— Може, спершу вип'ємо чаю? — запропонував Борис.

— Гаразд, — відповів Лев. Він відчував, що в пакеті є ключ до багато дечого, що зв'язує таємничі ланки подій у ланцюжок його долі. Яка буде защіпка у ланцюжка? І чи суджено йому носити прикрасу? Відповідь не за горами — відповідь у кожному поштовху серця...

Чай з нетерплячки попік Левові язика, піднебіння і шлунок, що бурчав, як перед важливим іспитом. Борис запропонував чаювання, щоб трохи втихомирити Левові емоції — а вийшло навпаки. Нерви напружились, як струни. Пульс вискакував зі скронь. Ноги тіпались, мов у пропасниці Безрукий кинув недопите горня у мийку і побіг у кімнату. Знахідка заклично лежала на паркеті. Її пильнував кіт. Як мишу. Притиснувши лапою.

Стрілка на старому стінному годиннику затіпалась, як при грудній жабі. Варто було поспішити, щоб годинник не дістав інфаркту. Лев акуратно звільнив пластину від фольги. На нього радянським гербом дивилося... свідоцтво про народження. Перш ніж розгорнути, глипнув на Бориса. Той стенув плечима — мовляв, як уже є... Не закладати ж його знову паркетом не прочитавши...

Розгорнув. Припав до книжечки, як до струмка в спеку. Хотів охопити все зразу. Каліграфічний почерк розпливався. Але очі ловили головне: Козак Богдан Іванович, 30 січня 1980 року, — побачив. Батько — Козак Іван Богданович, мати — Козак Галина Михайлівна. Реєстрацію здійснено Мокротинською сільською радою Нестерівського району Львівської області.

— Я завтра туди поїду, — сказав Лев.

— Я з вами, — ожив Борис. — Якщо не заперечуєте, звичайно, — додав, приглядаючись до Левового спантеличення.

— Заперечую, — відрубав Безрукий. — Дозволь мені у своїй долі поколупатися самому... Будь ласка...

— Звичайно, — поспішив погодитися вундеркінд. — Авжеж... Я ляпнув не подумавши... Телепень з ботанічного саду...

Лев усміхнувся. По-батьківськи обняв його.

— Добрий ти хлопець, Борисе... — мовив. — Лишень не розумію: навіщо Бог тебе вирвав з лабетів науки?

— Думаєте?.. — запитав вундеркінд.

— Знаю, — Безрукий примружив ліве око. — Бо ти вже тиждень не розгадував кросвордів і не ґвалтував голову енциклопедіями... А читав жіночі романи... Лишень для того, щоб зустрітися зі мною... Правда?..

Борис удав, що образився: