Розділ «47»

— Ви готові слухати? — хлопець навчився не зважати на Левові теревені, коли вчував у них глузливі нотки.

— На всі сто, — відповів Лев. Його жартівливий настрій зник, як дим у кухонній витяжці, він запарив кави, смакував кожною краплиною, задоволено посопував...

— Так от: озброївшись Інтернетом та деякими секретними базами даних, поцупленими в однієї близької мені особи...

— Мами!.. — не втримався Лев.

— Ні, не мами. І не перебивайте, будь ласка, бо моя серйозність не награна... — і продовжував: — Яка теж не знати в кого їх поцупила, я дізнався таке. Перше. Богданів Козаків дуже багато. Список з адресами у мене роздрукований. Якісь конкретні відомості виявити на даний час не вдалось.

— Офіційно він небіжчик... — нагадав Безрукий.

— У тому-то й справа. Будемо це враховувати при пошуках. Мертвих у реєстрі не маю. Тільки живих. Можливо, народжених. З'ясую... Друге: Зоряна Войтович — подружка судді. Родом з Буковини. Батьки досі вчителюють в одному із сіл. Живуть разом з сином та невісткою. До батьків навідується регулярно — раз у три місяці. Після закінчення школи вступила в Львівський ветеринарний інститут. Не закінчила. Не через неуспішність — хвостів не було. Причина невідома. В гуртожитку не жила. Знімала квартиру. Сама. Без господині. Неодружена досі. Сусіди жодного разу не бачили, щоб до неї заходили чоловіки. Жінки бували теж зрідка. Швидше за все — співробітниці. Некомунікабельна. Непривітна. За словами тих же сусідів, не віталася ніколи ні з ким, на привітання не відповідала. Працювала офіціанткою в ресторанах. У жодному довго не затримувалася. 20 грудня 2012 року полетіла у Варшаву. Як турист. Опівночі 21 грудня прямо з аеропорту була госпіталізована. Причина — втрата свідомості. Поки довезли до лікарні — очуняла. Після надання медичної допомоги відправлена до Львова автобусом — лікарі не дозволили летіти...

— Цікаво, — чухав потилицю Лев. — Кажеш, опівночі 21 грудня?.. Схоже, суддя має рацію. З'явився третій гравець. У Зоряну Войтович вселилася третя неприкаяна душа...

— Я не доказав. Після приїзду почався злет кар'єри Зоряни. Її призначають директором добре відомого нам відпочинкового комплексу. Саме в її готелі ми тоді підписали слідчого... Зоряна докорінно змінилася. Сусіди в шоку ще досі. Вони не вірять, що отруйна змія так швидко і безболісно може перетворитися на привітну голубку...

— Коли ти встиг усе це дізнатися?..

— Доба, Леве Львовичу! Це дуже багато часу. Просто треба в це повірити. А вміння спілкуватися з бабцями у мене закладено в генах...

— Не хвалися. Будь скромним. Ти ще не все переварив, хлопче. Думаєш, запхати в голову декілька енциклопедій — це мудрість?

— Ні, це знання. Слухайте далі. Марі Шмідт. — Лев умить замовк і насторожився. — Громадянка Німеччини. Вдова. Чоловік помер три роки тому. На вісімдесят п'ятому році життя. Схоже, Марі — єдина спадкоємиця. Правда, статки невеликі. Дім у передмісті та авто. Трохи молодше за небіжчика. Дівоче прізвище — Ганна Шевченко. Більше нічого невідомо. В Україну приїхала два роки тому. Віза робоча. Час від часу відвідує Німеччину. Востаннє перетнула кордон 21 грудня 2012 року...

— Не може бути! — Безрукий знову запанікував. Адже він постійно подумки виправдовував Марі, а факти його добивали.

— Прилетіла літаком, на який мала квиток Зоряна. Місце поруч. Уявляєте? Родичів в Україні я не знайшов... — закінчив Борис.

Кволе сонце сховалося за хмари. Бо Лев спохмурнів. Сонце любило Безрукого, адже він вмів поважати найбільшу його велич — схід. Коли темрява розпливається, як масна пляма в океані, місяць пухне від безпомічності і стає пузатим зі злості навіть в часи найбільшої горбатості, тіні втікають, наче ошпарені — гордо випливає на світ сонце і перетворює світ у світло. Тому світ і світло такі схожі слова, бо без світла світ перетвориться в одну безпомічну чорну цятку, яка з'їсть сама себе і зникне — щоб не затуляти Богові небокрай. Лев завжди зустрічав сонце з розпростертими руками, тішився ним безмежно, поклонявся, як батьку й матері одночасно, бо знав, що воно не тільки краса і тепло, сонце — і є саме життя...

Безрукий сумно дивився у вікно.

— Я не можу пригадати останнього рядка листа привида, Борисе... — пожалівся раптом Лев.

— Це не дивно, — розраджував вундеркінд. — У вас кожен рядок був, як спалах... Бо народжувався в муках. Після якогось емоційного сплеску, зауважте...

— Ще пару сплесків, і вони мене самого виплеснуть, — буркнув Безрукий.