Розділ «45»

— Надія завжди є, — Левів оптимізм сподобався навіть йому. — Так що маєте ще двадцять дев'ять днів. А тоді можете плакати... — Безрукий піднявся з лавки. Йому чомусь здалося, що цей набридливий котяра пішов до нього. Згадав молодість — поверхом нижче жила його подружка Пушка.

— Заждіть, — попросила худенька. Безрукий обернувся. — Цей місяць має тридцять один день! — її погляд благав надії.

— Тоді тридцять. Тридцять довгих днів і ночей! Думаю, йому вистачить!..

— Якщо він вернеться, з мене кава, — усміхнулася жіночка.

— Ловлю вас на слові.

— А знаєте, де мене знайти?

— Тут, на лавці, — відколи він почав розмову з худенькою, перед очима постійно маячіла лялька. А вже в ході бесіди народилася божевільна думка. Хотілося вірити, що не з голоду.

Так спішив, що не міг вцілити у дверну щілину. Нервував, аж поки не второпав, що шпортається ключами робочого кабінету. Робота спалахнула в голові, як іскра, й потухла. Він на лікарняному. Робота — не вовк, почекає до весни — у лісі зараз холодно...

Убіг до хати, наче на пожежу. Не міг знайти ляльку. Вже, було, подумав, що підступний суддя підсунув чергову свиню, і його щупальця вдруге добралися до іграшкового безрукого чоловічка. Недарма Лавник так легко віддав ляльку, недарма приходив сюди, роздивлявся навколо голодними очима, як на голих жінок?.. Щось задумав, паскудник!.. Якщо так, доведеться знову збирати хлопців і провчити його по-дорослому. Щоб знав... І шукати Марі! Шукати, ким би вона не була і якою б вона не була... Щоб подивитися їй у вічі...

Ураз у голові стало порожньо й легко, а потім плавно закрутилися думки. Розганялися, наче дорогий автомобіль, ніжно, без ривків, передача за передачею... Почали з'являтися розмиті образи і зникали, як дорожні знаки при їзді. Потім — щось стрельнуло. Наче втрапило в ціль. Образ висів замерзлою бурулькою. Це був холодильник... Безрукий машинально рвонув ручку старого буркота, купленого ще, певно, за господининої молодості... На полиці лежала лялька. Самотнім холодним айсбергом дивилася з осудом на Безрукого. Очі чоловічка жахали життям. Саме ті очі потрібні Левові — старі ґудзики, що ожили...

Коли побачив ляльку, згадав, як носився з нею по кухні у пошуках щось з'їсти. Видно, машинально запхав, бідненьку, в холодильник. Щоб не зіпсувалась... Знайшов ножиці. Приготував лезо. Сів за стіл. Як то кат міг вибирати очі людям, коли він не може це зробити ляльці? — подумав. І задзвонив хатній телефон. Безрукий полегшено зітхнув. Екзекуція на деякий час відкладалася. Взяв трубку.

— Лев Львович? — почув.

— А тобі кого потрібно, вундеркінде з ботанічного саду?

— Дякую, що впізнали, — мовила слухавка.

— Відколи ти став таким ввічливим, генію? — жартував Лев. Поява Бориса, навіть у слухавці, підняла йому настрій. — Коротше, з поверненням на рідну землю і як справи?..

— У мене добре. Я що?.. Ну, самі розумієте... А ось за вас переживав... Думав постійно. Як ви... Так вас підвів... Двічі... Просто хотів почути ваш голос... Боюся знову нашкодити. Зараз нібито ніхто не влазить у мою голову так відверто... Але хто знає, чи це не моя ілюзія?.. Я настільки вивчив дане питання, що не впевнений, що я — я...

— Борисе, не гризи себе, все нормально... Єдине, що я не лишень хотів би тебе чути, але й бачити.

— Ви серйозно?

— Як ніколи.

— А зв'язок?