Розділ «33»

— Не жартуй, — Шмідт мимохідь глянула на Левового обрубка.

— Займався бойовими мистецтвами. Щоб компенсувати каліцтво. Але згодом зрозумів, що те, що бачать очі, виправити неможливо...

— Брехня! — Марі ухопила Лева за руку. Якраз за ту, обрубану. — Важче виправити те, що уявляється. Набагато важче. Повір мені, я на цьому зуби з'їла... Так що затям собі Безрукий... красеню...

Таксист попався той самий.

— Ще скажіть, що на Івана Франка, 80?

— Так! — крикнув Лев.

— Я не поїду!

Лев обняв його голову ззаду. Таксист застогнав.

— Добре, поїду, — сказав. — Просто ви не повірите. Там на мене... впав придурок. На машину. Погнув усю. Здорове, стерво, було...

— Повірю, — буркнув Лев. — Бо то був... я!

Водія спаралізувало. Треба спішити, а він не їхав. Лев миттю витяг його з авто, всадовив на заднє сидіння. Сам сів за кермо... Водій за всю дорогу, яку легко можна було охрестити смертною, не видав навіть звуку. Йому перехопило дух від захоплення. Він не міг повірити, що його стара шкапа таке може витворяти на дорозі! Не машина, а якийсь монстр!..

У коридорі їх зустрів нашвидкуруч зготовлений з білого простирадла плакат. Він висів над дверима Левової квартири. На плакаті чорним маркером були намальовані ваги. На одній чаші, що переважала, було три тягарці, на другій, що піднялася догори — один кволий. Зверху червоним красувався напис: «Голосуй за справедливість!» Навпроти напису — кров'яний відбиток великого пальця...

— Ми спізнились! — приречено мовив Лев. — Двічі спізнились. І це поразка...

— Ні! — заволала Марі. — Ні! — бо ми не здамось! Чуєш? Ми ж не слабаки! Ми підемо разом... до кінця! Бо мені хочеться бути з тобою... поруч.

Лев підняв очі. В них не було пустки. У них було захоплення. Він розтулив уста, щоб сказати Марі дуже важливі для нього речі... Але не встиг... Бо з дверей вибігла життєрадісна сусідка і заштовхала їх обох до своєї квартири.

— Я сьогодні пригощаю! — залепетала. — Бо я нині зробила важливу справу. Я проголосувала за справедливість! Кров'ю! Щоб нащадки знали своїх героїв! Кров — це дуже символічно, правда?.. Але ж милий чоловік, цей голова нашого районного осередку Микола Степанович Чесний. Прийшов з подарунками, купив у мене старе простирадло за ціною десяти нових. Для агітації, ви бачили. Ще й пообіцяв винагороду за те, що я повідомлятиму йому, коли ви вдома, голуб'ята, бо він хоче особисто з вами поспілкуватися. Подзвонити йому?

— Подзвоніть, — махнув рукою Лев.

— Ага, Микола Степанович мені навіть рахунок поповнив. Карточку подарував на сто гривень. Отак! — пані Стефа набрала з клаптика газети цифри. — Пішов гудок, — зраділа. — Алло! Микола Степанович? Дуже приємно знову почути ваш голос. Так от, можете приходити. Сусід Лев Безрукий у мене. П'ємо ваш чай. Так, із Марі. Приходьте, бо вони сумні якісь. Такий радісний день, а вони сумні!.. Не можете?.. Шкода... Дуже шкода... Звичайно, що можу передати. Вони ж переді мною! Кажіть! Перепрошую, я певно недочула... Дочула?.. Добре. До побачення...

Пані Стефа сиділа спантеличена і перебирала руками. Декілька разів пробувала щось сказати, але не змогла...

— Що він нам передав? — не витримала Марі.