Розділ «XXXX»

Ірина плакала, не намагаючись зупинити цю скажену річку. Здавалося, зі сльозами виходило те непотрібне, що заважало жити, і водночас інший бурхливий потік заповнював простір, який утворювався натомість. Ніколи б вона не уявила, що такі думки лізтимуть одна наперед іншу, вируватимуть у бажанні зайняти своє місце там, де щойно гуляла смерть. І охопити й розмістити їх усі разом справді неможливо. Та Ірина крізь сльози намагалася.

І найпершою була та, що реально лише якась хвилина-друга вирішувала долю незнайомого чоловіка на ім'я Вадим, і навіть таке маленьке запізнення могло навічно залишити його «послання у пляшці» в глухому куті, позбавивши останнього шансу. Й означало це значно більше, ніж бажання передчасного закінчення власного шляху. Адже прагнення і право однієї людини жити важить незрівняно більше, ніж іншої — померти.

Помирати більше не хотілось. Особливо тепер, коли на неї дихала одночасно з двох боків дійсність — чорною та холодною безоднею знизу й теплим домашнім затишком із дверей. Особливо зараз, коли знайшлася по-справжньому важлива справа, яку не можна облишити. Особливо у момент, коли відкрилося нове бачення життя, для якого знадобилося ні багато ні мало — триста шістдесят шість днів випробувань. Рівно рік тому вона врятувала людину, неохайно клацнувши по кнопках телефона. Олег був правий. Реалізоване, нехай навіть випадково, добро таки повернулося до неї один в один, наче навмисно, і тепер вона вчинить те саме вже свідомо і без розрахунку на віддачу. Хоча, чого ж... Ця незнайома людина, не підозрюючи й потерпаючи сама, зробила їй добро авансом. До того ж, неабияке: продовжила життя. А це для людини найголовніше, адже справді нічого не можна змінити лише тоді, коли воно закінчилось. А доти...

Вона повернулася до кімнати і зачинила балкон. Стрілки годинника показували, що до кінця року, за іронією високосного, ще залишалося неповних п'ятнадцять хвилин. А отже, є можливість подарувати людині порятунок ще у старому. П'ятнадцять хвилин — по суті, нічого, якщо комусь добре, і дуже багато для того, кому зле.

Плутаючись у дротах, вона квапилась «оживити» свій ноут, посилати з якого емейл значно зручніше. Та й з огляду на Новоріччя телефонна есемеска може блукати до ранку, адже кожен у цей час, засмічуючи ефір до неможливого, поспішав зробити приємне друзям та родичам. Тим, кому добре й без того. Увімкнутий комп'ютер повільно вантаживсь, а пальці Ірини подумки вже перебирали по клавішах, комбінації яких складалися в голові у слова і фрази.

...Я — Ірина. Це до мене припливла твоя «пляшка» з посланням у той час, коли нормальні люди вже тримають пляшку із шампанським. І мені не байдуже, що буде з тобою, хоча півгодини тому не цікавила навіть власна доля. Тепер усе інакше. Я тут. Благаю, не нароби дурниць і відгукнися негайно, я хочу знати, що ти мене чуєш...

Матеріалізовані в слова думки, котрі за кілька хвилин уже полетять до того, хто, незважаючи ні на що, чекає і сподівається на підтримку... І не буде у них нічого чудодійного або хоча б особливого — звичайне розуміння життя, те розуміння, яке іноді приходить до людини у нетиповому для подібних осмислень віці та у найнепередбачуваніші моменти. Втім, ці слова зроблять своє.

Бо світ людей справді подібний до океану. Цей світ — безмежний. А отже, у ньому не може не зможе бодай однієї людини, яка матиме бажання й зможе зрозуміти і врятувати тебе, якою б не була катастрофа та яким би не був ти сам. Ми міряємо світ своїми думками та уявленнями, і в цьому наша біда, адже за такого підходу навіть найдосконаліша людина не здатна на об'єктивність. І тоді лише надія спроможна до останнього зіграти роль рятівного кола, такого собі невидимого біополя, яке тримає на поверхні, підштовхуючи загублених у безпросвітному мареві одне до одного...

Січень 2013-Лютий 2016