Розділ «VII»

 кщо б Ірину повідомили про наближення дня, який перекине геть усе, подумалося б насамперед про нього, про те, щоб побачитися. Думка про це незмінно викликала здригання, тривогу перед майбутнім. До цієї людини звиклося. Цей чоловік уже давно став потрібним і навіть дорогим. Одного разу уявилося, що з ним сталася справжня біда і його довелося втратити назовсім. «Допомогли» сни, які зазвичай виникали якимись хаотичними уривками і пропадали так само не знати куди. Увесь той день голова залишалася важкою, а від настрою страждали довколишні.

Без нього тепер не уявлялося. Проте Ірина розуміла — у такому «підвішеному» стані це не тягтиметься безкінечно. «Все або нічого» — ці слова справді були її провідним життєвим принципом, і, намічаючи собі завдання, вона завжди, іноді собі ж на шкоду намагалась отримати максимум. Олег виявився першим у її житті випадком, коли провідний принцип дав збій, коли власна обережність постійно гальмувала, не дозволяючи подіям розвиватись у звичному темпі. Ірина вперше боялася помилитися.

Чітко розуміла, що сліпе прагнення до зближення з цим чоловіком може обірвати все. І йшлося не лише про його зовнішність і манери, які могли б її відштовхнути. Людина, котра зуміла стати такою потрібною, справді була здатна приймати рішення і мала про все свою думку, не залежну від статусу. Думку, яку важко змінити. Тому Ірина не здивувалася б, якщо б не вона зіграла першу скрипку в можливій негативній розв'язці. Навіть її бездоганна фігура могла не відповідати його смаку, і тоді... Що вже казати про важкий характер і потребу лідерства, закладену вочевидь на генетичному рівні! Чоловіки цього не можуть витерпіти.

Того й зітхалося при думці про необхідність перебувати на відстані з тим, хто, як не дивно, впродовж значного часу реально став найближчим.

День, котрий перекидає геть усе, настає завжди несподівано. Щоправда, збираючись у посиленому темпі, з навушниками у вухах, вислуховуючи настанови й прохання Альбіни, Ірина особливо не сподівалася, що це він, і що саме оце дуже невчасне, але разом із тим невинне прохання подруги стане поштовхом до того, чого вона так хотіла і водночас боялася.

— Тільки не забудь, я тебе прошу, — тріскотіла Альбіна. — Назву добре запам'ятала?

— Алю, скільки ти щодня витрачаєш на косметику? — звівши очі до неба, запитала Ірина. — Маю на увазі не взагалі, а понад здоровий глузд?

— Багато, а що?

— А те, що десять зекономлених на цьому пакеті гривень ніяк не поліпшать твого загального балансу, лише мені зайвий клопіт. Такий гак зробити...

— Мені з дачі — більший гак, — безапеляційно відрубала Альбіна. — А справа не в десятці, а у принципі. На хріна я маю переплачувати?

— Гаразд, — зітхнула Ірина. — Куплю. Привезу. Поставиш. З тебе зайва кілька на закус. Егей, подруго! Сподіваюся, цей виїзд не для того, щоби знову спробувати затягти мене у ліжко до «твого» Валерія?

— Звісно, ні. І ніякий він не мій. А дарма, між іншим. Такі на дорозі не валяються.

— Звісно, — згодилась Ірина. — Тільки в кюветах.

Їй вдалося прокрутитися швидко, ніде не застрягнувши у «корках», і новенький «підкорювач міста» справно вискочив на брівку поруч із «білайнівським» офісом. «Дачний» одяг цілком давав їй змогу відвідувати і вишуканіші місця.

— Доброго дня! У вас є стартові пакети «Говоримо безперервно»?

— Для вас — які бажаєте!

— Дякую, якраз і не для мене, — засміялась Ірина. — Подруга «дістала». Купи вже і привези, бо смерть.

— Якщо ваша подруга така красива, як ви, — гріх дати померти, — всміхнувся молодик біля вітрини. — Прошу, вибирайте номер...

— О! Дякую, що нагадали, — зраділа Ірина, — бо мала б ще клопіт. Дуже просила зручний номер.