Розділ «XXVII»

 а відміну від попередніх, за цими дверима жила мрія. Тому й не душило хвилювання. Рука торкнулась старих, оббитих дермантином дверей, вигляд яких викликав довіру. За ними — тиша. А що, як вона, Ірина, запізнилася? Можливо, є якийсь нюанс, і той, з ким вона щойно розпрощалася назавжди, попередив Олега, щоб той устиг зникнути. От тепер наново замлоїло під грудьми.

Ірина притиснулася вухом до дермантину і натисла кнопку мобільного. Тільки-но почала грати мелодія, зупинила виклик. Господар був удома. Пальці торкнулися дзвінка. Ірина ловила кожен звук, але кроки й тут не поспішали озватися з глибини кімнат. Замість цього гучно та дзвінко клацнув замок, примусивши її здригнутись. Усе відбулося так, наче господар стояв під дверима, чекаючи на неї, проте не одразу наважився відчинити. Отже, той, уже колишній Олег таки попередив друга. Та голос пролунав чомусь здалека:

— Можна! Заходьте!

Із завмиранням серця Ірина переступила поріг.

Він сидів обличчям до неї посеред коридору на кріслі з колесами. Тепла картата сорочка і схожого забарвлення плед, що вкривав ноги. Чорні шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Приміщення також було цікавим. Довгий коридор з поперечними металевими перемичками у вигляді труб, що тягнулися від стіни до стіни, але не під стелею — трохи нижче, так, що Ірина ледь не зачіпала їх головою. Широке гладко виголене обличчя з білявою короткою стрижкою дивилося на неї. А погляд ховавсь у мороці коридору.

— Чим можу?

— Я... — не відразу витиснула Ірина, — шукаю Олега. Дем'янчика. Напевно, помилилася квартирою.

— Ні, — відповів чимось знайомий голос, убиваючи її наповал. — Олег Дем'янчик — це я. А що ви хотіли?

Здавалося, ковролін підлоги зараз виїде з-під її ніг. Стіни хитались, і вона схопилася рукою за кут біля дверей. «О Господи...» Напевно, губи таки щось пробурмотіли, бо, обертаючи рукою колесо, він підігнав візок до неї.

— Вам погано? Що з вами?

— Ні, усе гаразд, — вона таки переступила крок і подивилася згори наниз. — Ви справді Олег Дем'янчик, друг Олега Нестеровича?

— Так, — відповів інвалід. — А хто ви? І що хотіли?

— Я Ірина, — відповіла вона. — Ось моя електронна адреса на «Джи-мейл». Сподіваюся, впізнаєте. А хотіла б...

Чого тепер можна було хотіти? Усе постало наочно. Картинка інваліда, який сидів перед нею у візку на колесах, виявилася наче паролем для багатьох закритих сторінок, котрих так багато нагромадилося за останній час у її бідній голові! Очі бачили. Отже, цей пароль вводивсь автоматично, і сторінки відкривалися зі скаженою швидкістю, пояснюючи багато речей, які досі були незрозумілими. Чого тепер можна було хотіти...

— Знати правду, — насилу вимовила вона. — Більше нічого.

Лише тепер вони зустрілися поглядами. Олег відвів очі першим, а потім розвернувся кріслом, спрямовуючи свій транспорт до кімнати.

— Тоді заходьте. Хоча... стільки часу ми з вами були на «ти». Втім... ви праві, тепер інакше не вийде. Я поставлю кави.

— Ні, дякую, — замахала руками Ірина. — Не турбуйтесь, я не п'ю кави.

— Що ж тоді ви пили зі мною по телефону? — не зрозумів Олег. — Брехали?