Розділ «XXXII»

 а всі довгі роки чесної праці слово «перепочинок» для Ірини означало здебільшого зміну роду діяльності, адже відновлюватися, склавши руки, було протиприродно для її натури і таким чином малоефективно. Тим паче, коли навколо ще залишалося чимало наболілого.

От і зараз, вихопивши для власних потреб якусь неповну добу, Ірина засіла над флешкою. Від цього нікуди не подітися. По-перше, Андрій не відчепиться, і її так чи інакше потрібно переглянути й віддати. По-друге, співпрацювати зі слідством і мати якийсь канал, аби залишатися хоча б частково в курсі подій — у її інтересах. А по-третє...

Ні, такі як Андрій не цікавили її взагалі. Те, що було по-третє, називалося інтуїтивними моментами, їм Ірина ніколи не надавала основної переваги, але й не нехтувала ними. Інтуїція — важливий фактор, і не правий той, хто приписує цьому явищу надприродне походження. Насправді усе просто. Мозок людини — не комп'ютер, хоча навіть машина іноді помиляється і «не стягує». Що вже говорити про людську голову! І чим більше навколо матеріалу для вирішення якихось питань, чим значніший у даній сфері досвід людини, тим більше на неї навантаження. І навіть тоді, коли народжується повністю обгрунтоване та чітко окреслене рішення, завжди десь на задньому плані залишаються якісь дрібніші деталі, не настільки важливі й тому не враховані як фактори його прийняття або неприйняття, оскільки просто не здатні вміститись, адже ресурс людського мозку не безмежний. Проте вони не відкидаються і продовжують варитися десь там глибоко в голові, наче лава у сплячому вулкані. Тоді ніби й нема чіткої думки, а щось таки спонукає... Оце й є інтуїція.

Саме вона й була значною мірою винна у тому, що Ірина, опинившись удома, засіла за флешку. «Таймювер» на компі покійного шефа цього разу був запущений без найменших озирань на двері, й нова, правда, поки що тимчасова директриса у чистосердечному бажанні допомогти слідству знову блукала віртуальними коридорами, які донедавна належали Дроботу.

На свіжу виспану голову та спокійні нерви справа пішла швидко. Розкривши чергового листа, Ірина, зорієнтувавшись «із грубшого», цілковито занурювалась у робочі документи небіжчика і невдовзі знаходила обґрунтування їхнього змісту. Матеріал, що пояснював його призначення, збирала у посилання і прикріплювала до нього. А далі нехай Андрій вирішує, цікаво це для слідства чи ні. Робила все фундаментально і на совість. Нехай оцінять. А ще хай зайвий раз попотіють у свідомо хибному напрямку. Менше часу залишиться, щоб натрапити на справжній.

За весь період після загибелі Дробота Ірину лише кілька разів відвідали тривожні думки. Бони були швидкоплинними і не відволікай надовго. З її погляду тут усе було тихо й надійно. Час минав. І якщо б раптом хтось щось мав... Давно б уже вилізло. Правду сказав комп'ютерний опер — за гарячими слідами таке не розкривають. Думка ж про те, що оце «таке» — взагалі єдине у своєму роді за історію криміналістики не лише цього мегаполісу, її чомусь не спадала. Вочевидь, у даній ситуації цей аспект був другорядним.

Однак на кінець дня Ірина таки забуксувала. Далася взнаки втома. Та й лист, що не означав нічого особливого, ніяк не вдавалося приладнати до якихось конкретних справ фірми. З іншого боку, це зіграло їй на руку, адже Андрій наполегливо запрошував на горнятко кави. Проте бажання добити роботу до кінця мало на меті не лише відмову несподіваному претендентові. Щось бентежило її, не дозволяючи махнути рукою. А якщо врахувати час надходження листа, ставало ще цікавіше. Кореспонденція, про яку йшлося, з'явилась у ящику Дробота за п'ять хвилин до початку «клубного столу» — заходу, який за щасливим збігом так і не став фатальною подією в її житті. Проте тоді лист не мав перспективи прочитання — надійна програма захищала його «розпакування» зусиллями адресата. Навіть такий монстр програмних технологій як Дробот не зміг би здійснити це упродовж двох годин. Ключі ж для розкодування надійшли акурат за десять хвилин до закінчення тієї ж конференц-розмови, таємницю якої оберігав покійний і про яку навіть не здогадувавсь Андрій. З огляду на це варто було так усе й залишити.

Покопирсавшись у цифрах, «злазивши» зайвий раз до бухгалтерії, Ірина зрештою знайшла те, до чого при бажанні можна причепити цей лист. Виглядало навіть переконливо як для «лівої» людини. Сам же лист довелося надійно заховати у вигляді копії для власних потреб. Зміст його був звітом про розрахункові операції. І подібного до такого, якщо не брати до уваги особливості, що відкрила Ірина, набиралося загалом ого-го скільки!

А через годину вона поїхала з дому. Як на здоровий глузд, такі дії не те що попахували — смерділи авантюризмом. Проте життя вчило її не так, як інших людей. Висновки Ірини з отриманих уроків завжди претендували на оригінальність. Тому вона, дотримавшись належних вимог конспірації, забрала з камери «нелегальний» ноут і присіла у тому ж кафе. Хоч би не на цілу ніч...

І справи зрушилися. Знайому інформацію обробляти швидко. І невдовзі у безмежній навалі цифр, яку свого часу впродовж двох годин під теплим крильцем Дробота зуміла народити поважна компанія, Ірина відшукала «хвіст» отих рахунків, що цікавили її. А далі більше. Розпочавши, зупинитися вже не могла. Знову дурна звичка досягати істини, доводити усе до кінця, хоч і так було зрозуміло. Мільярди, якими протягом двох годин рухали ці мастодонти, дивували, викликаючи мало не запаморочення. Тому її не надто вразила цифра триста «штук» «євриків», що на певному етапі відщепилася від «сумарного» бабла і попрямувала у відомому напрямку.

От і розгадка. Триста тисяч у європейській валюті були краплею у морі й становили плату за оренду «приміщення» для оборудки. Усе розрахували заздалегідь. За п'ять хвилин до початку «клубного столу» Дробот отримував номер рахунка й мав нагоду переконатися, що йому реально платять. І лише за десять хвилин до закінчення операції генеральному надходили коди для розпакування листа. Лише тоді він отримував фактичний доступ до грошей і міг...

Для поважної ж компанії ці останні десять хвилин вочевидь уже не мали значення. Процеси розподілу грошей отримували завершення, і господар «апартаментів» у випадку, якби справді працював на «третіх», не мав змоги за всього бажання «кинути» замовників. Важко сказати, як сталося б насправді, але втрутилися сторонні обставини, і передчасна смерть Дробота, що, так виходило, «прийшла» зовсім «зліва», перекрутила розклади. Тіньова оборудка завершилась успішно. «Треті» залишилися ні з чим. А на рахунку, що висвічувався перед Ірининими очима, лежало не багато не мало триста штук «євриків», і бракувало лише коду, ввівши який, можна було таки зараз, не виходячи з-за столу, успадкувати після шефа не лише професійні регалії та головний біль. Винагорода за усі пережиті муки і жахи!

Безжально кусаючи губи, здатні служити пластичним хірургам зразком для моделювання, Ірина ще раз перейшлася по числах. Шлях грошей відстежувався чітко. От би в Андрія вилізли очі, якби вона зробила йому такий «подарунок»! От би зашкребли потилиці міліцейські генерали!.. Хрін вам великий та смердючий! Навіть якби її власна небезпека не залежала від фігурування у найскандальнішому в країні процесі, навіть якби перспективи привласнити шалені гроші не було взагалі, вона й пальцем не поворухнула б. Адже так чи інакше їх не отримають ні лікарні, ні пенсіонери. Не та країна. У цього суспільства нема перспектив. Зграя упирів тут завжди об'їдатиме стадо і за будь-яких обставин знайде спосіб як це зробити. То про що мова!

Заплющивши очі, Ірина оперлась обличчям на долоні.

Чорти... Десь, у якійсь поштовій скриньці, в якомусь електронному документі або ж накарябані на аркушикові паперу валялися кілька цифр, котрі відкривали доступ до того, що несподівано вилізло на перший план. Ось як змінюється життя! Ще недавно вона задовольнилася б шматком черствого хліба, аби тільки не бути пошматованою за чужі гріхи. І ось тепер...

А можливо, ці кілька цифр зберігалися тільки в одному місці — єдино надійному. Якщо так, тоді пропало. Адже з голови померлого їх не дістати жодним способом.