Розділ «XXXX»

Хотілося розтрощити геть усе кругом. Натиснути на «газ» і летіти по прямій, руйнуючи те, що навколо. Але й такі уявлення не давали полегшення. Повна нісенітниця! Навіть «Лендкрузер» менший за будинки або вантажівочки, що возять продукти. Не надто щось зруйнуєш. Як висловився на цю тему Олег? Коли на душі лад, приємно й старим чайником скористатись. А коли ні — не подарує задоволення і шикарне авто.

Що робить він зараз? Найімовірніше, також готується. Сидить в інтернеті, розсилає новорічні вітання таким як сам. Хоча... Цього вона не могла не визнати навіть зараз, навіть у далеко не найкращому стані. Таких людей більше нема. Цікаво, чи значиться вона у його планах стосовно новорічного привітання? Чому ні? Хіба ж вони вороги чи незнайомі люди? А що, як це вітання вже вдома? У комп'ютері, треба лише розпакувати... Що, як в Олега — також наслідки важкого періоду, які нарешті минули, повертаючи йому здоровий глузд і здатність мислити тверезо?

Думка взяти й завітати отак просто з привітаннями виникла раптово. Розумна, нічого сказати. Тільки от... скільки разів за останній час Ірина вже робила такий крок? Не один і не два — точно. І що? А нічого. Її там не потребували. І навряд чи щось змінилося лише тому, що за кілька годин почнеться новий відлік часу. Хоч... емоційно обтяжена людина у такий момент здатна на зміни настрою. Що, як він справді сам і збирається без будь-кого зустрічати Новий рік? Тоді — один розклад. А найімовірніше, зараз у нього інший Олег, який, можливо, привів ще когось, аби інвалід не почувався самотнім.

За цими думками й доїхалося додому. Відкривши ноут, Ірина зазирнула до пошти. За кілька днів набралось усякого. І ось воно. Лист від Олега таки прийшов. Лише годину тому. Тож це — новорічне вітання. Без зайвих роздумів клацнула по кнопці. Сьогодні взагалі усе робила без зайвих роздумів, наче в ній увімкнувсь якийсь передбачений для подібних випадків «автопілот», оскільки «вручну» вже не витримувала. Очі швидко пробігли кілька рядків.

Вітаю з Новим Роком. Бажаю приємно провести старий рік, а у наступному — здоров'я, успіхів та доброго настрою.

Олег.

Привітання «попахувало» якоюсь не те щоб сухістю — радше раціональністю і разило відбувайлівкою. Щось подібне пишуть тим, кого незручно не привітати. Добре, що він не скористався дурнуватим новорічним віршиком, варіанти яких пропонують у соціальних мережах, — обирай та відсилай куди бажаєш, хоч усім одразу, аби зекономити час. Цих кілька слів Олег усе-таки спромігся набрати, хоча, можливо, той самий текст, скопійований, пішов з його компа до ще багато кого. Що ж, не відповісти також неввічливо. Пальці побігли клавіатурою. І робив це також «автопілот».

Вітаю і бажаю у відповідь. Сподівалася на тепліше привітання. Як святкуватимеш Новий рік?

Відповідь не затрималася:

Прийшли Олег та ще кілька друзів. Так і святкуватимем.

Отже, вгадала. І його не цікавило, як це робитиме вона. Що ж, нехай дізнається.

А я зустрічатиму сама. Зовсім.

Цього разу чекала довше. Вочевидь, йому довелося радитись. А можливо, думав — варто чи ні.

Якщо хочеш — приїжджай.

Найімовірніше, він добре розумів, що їй — не місце у такій компанії, та руки вперто лягли на клавіатуру ноута. Цей недосконалий «автопілот» сьогодні від початку намірився робити безглузде й непотрібне, дедалі більше погіршуючи ситуацію, проте Ірина не бажала втручатися.

А ти?

Ідеться насамперед про твої потребу а не чиїсь бажання. Я та мої гості будемо раді.

Що ж, він рубав так, як вона навчила. Точніший вислів: «...як заслужила» розум не сприймав навіть тепер. Чітко, доречно, по суті, не відволікаючись на зайве... Віддати б тобі зараз відповідним чином. Але те, що сиділо усередині, продовжувало свою згубну справу:

Хочеш дати шматок хліба помираючому в пустелі?

Його відповідь припиняла подальшу полеміку: