Розділ «XVII»

 ризки кави зі шматками осаду повільно пливли донизу по стіні. Добре, що тут плитка. Добре, що міцна — куплена не будь-де. Хвилину тому взяте зі столу глиняне горнятко разом з блюдцем полетіли й залишили тут «автографи». Тільки цим жестом обмежились Іринині «психи», пов'язані зі ситуацією. Достатньо. А зовсім без них також неможливо. До того ж, випивши каву, зі сном можна було попрощатись. А так...

Ірина перейшлася пальцями по забрудненій плитці, якій довелося прийняти на себе цілком умотивовану лють. Не трісла. Добрий знак. А лють — вона у найближчі дні справді зайва, лише заважатиме. Місце їй отут.

Губка стерла стіну, віник зібрав уламки з підлоги. Ефекту досягнуто. Що на годиннику? Нинішня проблема була найскладнішою з усіх, що доводилося розв'язувати будь-коли. Нічого. Знайдемо вихід. Головне — організуватись. А ще — бути у належному стані. Функціональному. Максимально робочому. Тоді вдасться усе.

Коли стежиш за шкірою щодня, нема потреби годину мазюкатися перед дзеркалом. Кілька рухів — і вискочила за двері. Чотириколісний «Підкорювач міста» спритно перевалився через брівку й найкоротшим шляхом вливсь у вечірній рух. Нога справно підтискала педаль «газу», а руки обертали кермо. Усе швидко, як і належить.

Кроки у коридорчику на третьому поверсі залунали відразу після її дзвінка, і двері відчинилися. Його обличчя посвітліло від приємного здивування, їй справжній також були тут раді.

— Ну, ось, — спробувала посміхнутись Ірина. — Ти ж казав, що можна без попередження. Так і зробила. Не дуже пізно?

— Звісно, ні.

Зачинивши двері, Олег зробив рух, що означав запрошення до помешкання, але вона залишилася на місці.

— Знаєш, я дуже сподіваюся, що ти не образишся. Словом... у мене лише півгодини. І навіть їх нема якщо чесно. Так складається. Але мені дуже хотілося побути з тобою. Ось.

— Ти гарно вирішила. За що ж ображатися? Краще півгодини, ніж узагалі нічого. Заходь.

Він потягнув її до кімнати. Справді, що такого? І слова її були призначені аж ніяк не тілу цього мачо в учительській оболонці, а його надійно захованому ніжному вмісту, який уже невдовзі контактуватиме з нею ж зовсім іншим чином — за допомогою мережі. Коли говорила зі своїм «ліжковим» Олегом, їй хотілося, щоби почув перший, «справжній». Ого! Виявляється, справжнім вважала того, який довго існував без тілесних обрисів, тільки в уяві. Божевілля. Таки доведеться його припинити. От тільки зіпхнути проблеми.

Усе тривало справді лише півгодини. Ні більше ні менше. Час збіг, здавалося, миттєво. Але не промайнуло навіть тіні враження, наче щось не так, адже обом хотілося, кожен розумів іншого та усвідомлював ситуацію. Залишилися відчуття, спогади і зовсім інакший стан, у якому людина здатна багато на що. А ще — розуміння, що п'ять годин сну таки дадуть відпочинок.

Прощання у тих самих дверях забрало лише кілька секунд.

— Повір, я розумію, як це виглядає, — вона зазирнула в очі, подив у яких устиг розвіятись. — Обіцяю, такого більше собі не дозволятиму.

— Чого ж, я без претензії, — щиро всміхнувсь Олег. — Навпаки. Приємний сюрприз. Дуже приємний. Дозволяй завжди.

— Коли скінчиться божевілля, яке у мене зараз, а це ще кілька днів, я хочу, щоб ти робив так само. Прийдеш до мене? Отак без попередження. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Шлях додому забрав півгодини. «Корки» давно закінчилися. Запаривши чай, вона вмилась і нарешті по-справжньому перевела подих. Ноутбук прокинувся миттєво, саме тоді, коли господині за всіма розрахунками належало засинати. «У мене віртуальної є також лише півгодини, не більше. Любий мій, коханий, постарайся зрозуміти це без слів. Дуже тебе прошу. Від тебе зараз так багато залежить». Тепер воно промовилося вже подумки. І не тому, що людина, до якої зверталася, мала всі підстави здивуватися такому збігові. «Цьому» Олегові сказати так було неможливо. І якщо б мати у розпорядженні бодай зайву хвилину, використати її хотілося все-таки тут, а не у тому місці, звідки щойно повернулася.

Привіт! Де ти? Не спиш? Відгукнися. Мені так треба виспатись, а без тебе не вдасться заснути.