Розділ «V»

 вяткові дні спливли швидко. Закінчився січень, і лютий уже сповна виправдовував свою назву. Панували тріскучі морози. Робота була схожою на пекло. А Дробот цього разу перевершив сам себе.

Валентин Дробот був директором регіонального відділення їхньої корпорації «Глобус», яка займалася створенням цифрових телефонних станцій та комунікаційних мереж. Сюди вони з Іриною прийшли майже одночасно. Якщо ж бути точнішим, новий директор новоствореного відділення вишпортав її анкету з інтернетівських закапелків і запросив на співбесіду. Остання відбувалась у ресторані «Румба», тривала аж чотири години й упродовж усього цього часу Ірина не відчула, що її обмацує погляд співрозмовника, не стикнулася з ідіотськими запитаннями та незрозумілими чи більш як прозорими натяками. Двоє, які говорили з нею, намагалися встановити лише одне — її реальну кваліфікацію і професійну придатність.

Звісно, їх цікавила причина, з якої фахівець її класу змушений шукати роботу Й Ірина розповіла Валентинові Вікторовичу про його попередника — так і сказала. Це масне чмо з певних часів почало наполегливо простягати до неї руки, а коли останні виявилися «закороткими», то хоча б думки. Працювати, коли на тебе дивляться, наче на тіло для сексу, — неможливо. Хронічне хамство у вигляді поглядів, виробничого тиску та відверто непристойних пропозицій важко витерпіти навіть таким жінкам. Ірина пішла. «Можете не хвилюватися. Хоча він і мій попередник, його послідовником я не буду», — заспокоїв тоді Дробот.

Нове відділення корпорації створювалося практично з нуля. І в цій ситуації не лише новоспечений директор — вона сама відкрила, ким є насправді. Коли в руках можливості, й ніхто не стримує польоту... Щойностворена система від верху до низу була заслугою Ірини.

Дробот виявився скромним фахівцем. Як кажуть: колись десь крутився поруч... Так — більш ніж посередній інженер, якщо у професійному плані, щоправда, з непоганою хваткою організатора та бізнесмена. Але у фахових питаннях міг лише оцінити. Підказати або ж перевірити — ні. І щоб заслужити схвальну оцінку своїх дій, йому ще потрібно було ой як розтлумачити! Перед Іриною відкрилося «золоте дно». Їй належало лише виконувати намічені завдання. А яким шляхом — то була вже лише її справа. І шлях вона обирала, зрозуміло, такий, що давав максимум прибутку їй особисто, адже вникати у деталі не було кому. Ірина відокремила частину фінансового потоку корпорації, і вона потекла до її кишені. Нехай то була порівняно зі загальним розміром мізерія, нехай коли текло, а коли крапало... Та це виявилися більш ніж солідні гроші.

Усе влаштувалося напрочуд вдало, і перші дні, місяці на новій посаді Ірина готова була молитися, щоб це нікуди не поділось. Одного разу навіть не пошкодувала півтори доби на досконале вивчення корпорації, куди потрапила. Довелося постарати та влізти туди, куди взагалі не варто... Корпорація міцно стояла на ногах і її можна було вважати магнатом у галузі комунікацій нарівні з Телекомом. А новостворене регіональне відділення за прибутками і показниками дуже швидко посіло високе місце серед інших — незважаючи на махінації, які вона «провертала» у власних інтересах. Треба вміти!

Виробнича ейфорія тривала недовго. Ірина стала найважливішим фахівцем, керівником підприємства, і за такого режиму роботи це забирало всі сили. Усі без залишку. Сили і час. На себе не залишалося практично нічого. Пізно увечері очі заплющувалися самі. Думки про власні прибутки, а також мрії, в які блага вони колись виллються, пробігали миттєво. Наставав сон, який далеко не завжди робив голову свіжою. І оте «колись» ввижалося щоразу далі й далі. Нічого, — заспокоювала вона себе. Ще буде час. А зараз — ловити момент. Хто ж добровільно йтиме з Ельдорадо, де ростуть золоті квіти, між якими можна вільно політати!

Змінивсь і генеральний, точніше кажучи, його ставлення. Вона давно вже не була Іриною Ігорівною — тепер стала же просто Іриною, іноді навіть Ірою. Випадки, коли їй наглядно демонстрували, хто є хто, дедалі частішали. Аби не забувала. Вільного польоту поменшало. Дробот, не спроможний через низьку професійну компетентність вдиратись у вузькі фахові питання, поза ними керував «на повну». На корпоративах Ірина ставала не інакше як Ірочкою, а після таких заходів відчувала, що її поступово підводять до наступного етапу. Пора готуватися до ліжка.

Ситуація в міру її усвідомлення заводила в розпач. Починати війну — означало втратити багато що. Підкоритися було не те що не в її правилах — не в її натурі. Обрала середину. Поводилася бездоганно, намагаючись обходити гострі кути і «спускати на гальмах» усі нестикування. Це загрожувало затягнутися надовго.

Та настав момент, коли «на гальмах» не вийшло. Після чергового корпоративу, коли випили чимало. Розпустити руки директора підштовхнув алкоголь. Також він змусив Ірину дати занадто різку відсіч. Це побачили всі. Зранку Дробот попросив вибачення — привселюдно. Вона також. Але в їхніх стосунках почалася нова ера. Будучи пихатою і злопам'ятною, але водночас прагматичною людиною, він не виживав її і навіть не цькував відкрито. Хіба ж рубають гілку, на якій самі сидять? Але тепер директор використовував кожну, навіть найменшу, можливість зробити життя Ірини нестерпним. Не відкрито, звичайно. Проте вона чітко розуміла, звідки віє вітер.

Ірина приходила додому вщент вимученою й відкривала ноут. Зазвичай там уже щось чекало. Читаючи прості та зрозумілі слова, від яких віяло теплом і турботою, заспокоювалася. Здавалось, усередині щось відпускало. Зникало оте жахливе відчуття «не хочу нічого», котре починало переслідувати від моменту переступання власного порога, і виникли якісь бажання. Вона пила йогурт, вмикала телевізор, читала ще раз і спромогалася на кілька рядків відповіді.

Пробач, зовсім ніяка. Мертва. Детальніше відпишу на вихідних. Не ображайся. Думаю про тебе. Дякую, що ти є.

А відсилаючи пошту, вже зі заплющеними очима, знала: зранку питиме каву під його повчання, зміст яких зводитиметься до того, що себе потрібно берегти і шанувати. Вони, ці настанови, ніколи не повторювались і не були нав'язливими, а щоразу її віртуальний коханий умів знайти для цього нові слова й аргументи.

Коли ж наставали вихідні, «наговоритися» було важко. Ірина відсипалась, і її проривало. Про події тижня розповідалося два дні поспіль. Ноутбук, наче віддане песя, тягнувся по квартирі за господинею, не полишаючи її ніде. З ним обідалось і вечерялось. Удвох із ним дивилися телепередачі. Здавалося, що за все життя її вперше огорнуло відчуття «не сама».

Того вечора Ірина повернулася роздратованою і без настрою. Зовсім. Не було тієї всепоглинаючої втоми, що відразу тягла до ліжка, проте з рук вилітало геть усе. Швидше лягати. Швидше б завтра. Ноут увімкнула останнього перед сном моменту, коли вже побувала в душі, який також не подарував полегшення. Зараз. Убивчість власного настрою лякала. Не було навіть сподівань на те, що його поліпшить лист від Нього.

Сторінка завантажилась, а Ірина продовжувала тупо вдивлятись у монітор. Там не було нічого. Ото вже справді невдалий день! Швидше б він закінчився... Та, видно, не судилося. Чому? Куди пропав Він?

Довелося так і написати.

Куди ти пропав? Від тебе нема листа. Щось сталося? Відпиши мені.

Відповіді чекала десять хвилин.