Розділ «XXVI»

 ерце мало не вискакувало з грудей, і коли Ірина наблизилася до дверей 24-ї квартири, здавалося, що стукати або дзвонити зайве — його мають почути у найвіддаленішій точці невеличкого помешкання. Проте ніхто не поспішав відчиняти. Тривожні передчуття доводили до краю, і вона натиснула кнопку дзвінка. У відповідь — тиша.

Уява малювала геть усе підряд, проте навіть у найспотвореніших фантазіях вона не змогла б передбачити того, що її чекало. Кроки виникли десь у глибині, швидко наблизились і клацнув замок. Олег щулився від світла, протираючи очі.

— Я... Пробач, я тебе збудила. Так?

— Нічого, заходь, я радий. Просто... несподівано. Та й змучений останнім часом. Чую — виснажився.

Ну, ще б...

Його руки автоматично смикнулися до неї, але Ірина вже зігнулася, щоб зняти взуття.

— Куди ти пропала? Я чекав. Гадав — усе, більше не прийдеш.

— І я вважала, що більше не прийду.

Погляд Олега був щирий і спокійний, проте щось промайнуло в очах від її слів.

— Змінилися плани?

— Життя змінило, — зітхнула вона. — Та й ти свого часу допоміг, що вже казати.

— Як допоміг? Що ж я поганого зробив тобі? — не зрозумів Олег.

— Ну... словом, давай припиняти цю виставу. Будемо ставити крапки над «і». Давно вже пора. Чотири дні тому, коли ти кинув мене у біді, я думала, життя закінчене, принаймні з тобою вже точно. А виявилося, ти лише влаштував мені урок на тему хто є хто. Я розумію, ти справжній чоловік, яких, напевно у країні мало, можливо, навіть узагалі більше нема. Але удвох вийшло б з найменшим ризиком. Та й потім... От віриш — усе розумію, а як до тебе повернутися — не знаю. Оті твої слова, що телефоном чула, досі у вухах стоять. Навіщо ти змусив мене повірити, що кидаєш? Скажи! Навіщо так складно?

Остання тінь сну злетіла з Олегового обличчя, і він запитав:

— Про що ти? Я справді не врубаюся. Коли я тебе кидав, і про що ти просила?

— Олеже, давай усе ставити на місця. Я — Ірина. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що у тебе їх дві. Я одна. Ось, перед тобою. Та, яка благала про допомогу і яку ти врятував, — це також я.

Він стояв мовчки і кумекав. А радше робив вигляд. Виходило неприродно, напевно, справді ще не прокинувся.

— Розкажи, — просила вона, — будь ласка. Як усе було. Благаю тебе. Я тепер знаю, що ти найкращий, і звикну до тебе наново. Як зміг? Розкажи, благаю...

— Зміг що?