Розділ «XIV»

  привокзальному кафе панував гамір. Народу не бракувало. Люди заходили й виходили, курсували з підносами поміж столами, говорили, сміялися. Пахло стравами на різні смаки. Таке середовище ніколи не відволікало її, не заважало робити справу. Дехто сидів з ноутбуками. Якщо людина у відрядженні, за дві-три години до поїзда можна встигнути немало.

Знайшовши місце в кутку, Ірина увімкнула ноут — інший, призначений для таких завдань. Той, який містить необхідні програми, «ключики». Той, що завжди лежить у камері схову, і котрий можна взагалі викинути, якби що... Завантаження. Перевірка систем. Сервер — її особистий, не відомий нікому. Тепер можна працювати.

Новостворений канал «Корандо» і паралельний порт впустили її без затримки. Ніхто тут не побував після минулого разу. Ніхто не помітив. Отже, вперед. Години минали швидко. Попиваючи сік, вона час від часу жувала сухе печиво, і губи її щоразу набували непривабливих форм. Усе складалося не так просто. Захисні редути цьому непоказному клієнтові будували грамотні фахівці — безперечно, вже після закінчення її частини роботи. Отакої...

За три години копіткої праці Ірина таки зуміла. Внутрішній сервер відкривсь. Усі розмови, здійснені через АТС, справді фіксувалися. Не бажаючи зайве ризикувати, Ірина швидко «скачала» бази даних і вийшла з мережі. Чого товктися без потреби на чужій території? Але разом з тим не варто поспішати і приймати швидкі невиважені рішення. Щось підказувало їй: тут не все так просто.

Однак і відкладати у довгий ящик не хотілося, тим паче, був час. Просто зараз. Не зволікати! І подальше ознайомлення з таємницями клієнта відбувалося вже тільки через власний комп'ютер. Напочатку не клеїлося то там, то там. Файли виявилися захищеними, до того ж, у кілька ступенів. Ірину розібрав азарт. Хто ж це так постарався? Та вона б не була собою, якби зупинилася. Перетворені у звичайний простенький формат звукові файли один за одним перезавантажувалися на її комп'ютері. Поролон маленьких навушників зручно всівся на місце, відмежовуючи мозок Ірини від навколишнього гармидеру, дротики ковзнули по маленьких діамантових кульчиках. І тут її вже чекало...

Життя давно не підкидало сюрпризів подібного масштабу. Битих чотири години вона слухала чужі розмови — спочатку геть незрозумілі, адже справи відбувались у чужій галузі. Та при вниканні у них починала вимальовуватися доволі цікава, а потім узагалі неймовірна і вкрай тривожна як для неї картина. Ірина зрозуміла все. Фірма «Промінвестбуд «Корандо» була таким собі фантомом — підприємством-одноденкою для відмивання грошей.

Власне, ситуацію у загальному вона зрозуміла швидко. Не вчора народилася. Довго доходити довелося до масштабів цього підприємства. Коли ж зрештою усе зв'язалося докупи, її волосся, що завжди тонкими струменями «стікало» по плечах, готове було стати дибки, роблячи з неї горгону Медузу. Тут «переробляли» таке «бабло», що навіть не наснилося б. Які ж люди могли стояти за всім цим, можна було лише гадати.

Ірина завжди дружила з логічним мисленням. Тому думки у напрямку доведення початого до аргументованого завершення навіть не намірилися загострювати в її геніальній голові. Ґедзю, який сідає на спину худоби, іноді варто задуматися перед тим, як вкусити. Є такі тварини, що один рух хвоста — і навіть лапками не дригнеш. З такої спини чимшвидше — і геть, поки цей хвіст не махнув. Пальці Ірини несамохіть торкнулися клавіатури. Ого! Чого ж так спітніли? Спокійно! Вона вже давно не там. Її комп зараз — абсолютно автономна система, не зв'язана ні з ким. І все це можна читати та слухати з небезпекою не більшою, ніж якийсь детективний роман. Проте кілька годин перед цим довелося посидіти в інтернеті, запустивши власні щупальці у шерсть цієї худобини, яка могла щось «відчути».

Та ні. Це вже виглядало дуже й дуже надумано. Проте певний теоретичний шанс був. Швидко спакувавшись, вона вдягнулась і вийшла. «Кашкай» вливсь у вечірній рух. Очі несамохіть тягнулися до дзеркала заднього огляду. Звернувши і проїхавши кількома тихими вуличками, Ірина заспокоїлася. Бракувало ще манії переслідування!

Час був такий, що залишалася можливість потрапити лише до якогось нічного ресторану. Остаточно махнувши рукою на перспективу виспатися, вона замовила каву й увімкнула ноут. Уривки чужих розмов досі крутились у голові, тому, наново запустивши почуте, Ірина вже упізнавала багатьох. Ні, вона й гадки не мала, хто ці люди, проте професійна пам'ять на голоси давала змогу складати в уяві картину «з грубшого». Ніхто не називав імен, ніхто не посилався на конкретні джерела. Ці люди знали, що роблять. Схеми їхніх оборудок продовжували вимальовуватися в Іриній голові, й ближче до ранку з усього цього вона не розуміла лише одного — навіщо було це зберігати. Навіщо ці люди подбали про те, щоби компромат — інакше не назвеш — залишавсь у пам'яті сервера. Якщо знайшлося кому вже після запуску АТС налагодити грамотний захист, чому ж було не забезпечити стирання розмов одразу й назавжди. Отже, принаймні хтось був у цьому зацікавлений. Хтось із них? Ні, навряд. Радше, ще якась людина, причетна до технічного боку справи.

Мало що розуміючи змученою і сонною головою, Ірина куняла з навушниками. Усе до кінця й так не прослухати — надто багато. Не з'ясувати, хто вони насправді. Упродовж останніх двох годин почуте вкладалось у рамки відкриття, які вона встановила, проте нічого нового вже не додавалося. Вистачить. Однак що робити з цим далі? Знищити безслідно? Чи залишити в ноуті про всяк випадок? А раптом знадобиться? Справді. Залишити. Лізти удруге до сервера АТС у неї бажання не було. Але й відчиняти дверцята камери схову, де лежить отаке «багатство», здавалося не менш лячно.

Узагалі, варіант подальших дій бачила єдиний — триматися від цього подалі. Одне мучило — а якщо вона все-таки позалишала сліди? І знайдуться такі, хто зуміє це побачити. І виникне суттєва підозра щодо неї...

Зробилося гаряче. Думки зовсім відволіклися від того, що бубоніли навушники. І раптом Ірина усвідомила, що чує знайомий голос. І не тому, що всі вони стали знайомими протягом останніх годин. Ні! Цей вона чула раніше! Щось до болю знайоме! Зміст слів цієї людини зіграв злий жарт, тому не відразу усвідомила, кому належить голос. І ця людина аж ніяк не могла говорити подібне. Довелося пустити спочатку. Чоловік розпікав когось за помилку і давав конкретні вказівки стосовно реконструкції мережі. Усе робилося швидко та чітко. А голос його був роздратований, адже тупість техніка спричиняла недоліки у роботі всієї системи, а точніше, її захисту — того, що кілька годин тому їй вдалося здолати з неабиякими труднощами. Те, про що говорили у навушниках, сміливо можна було назвати вищими матеріями їхньої фахової справи. Звісно, вона розуміла все, і з огляду на обставини зміст його слів не мав би дивувати.

Неймовірним було інше — голос належав Дроботу. Ірина здійснила голосовий пошук, але ще бодай одного запису з голосом генерального знайти не вдалося. Вочевидь, він добре подбав про це. А запис, який Ірина слухала вже утретє, став просто прикрою випадковістю. «Догнати» було нескладно. Вочевидь, Дробот створив окремий потаємний канал для входу в систему і користувався тільки ним. Розмови з цього каналу не писались. А вони були — інші його розмови. Про це красномовно свідчив зміст цієї, що опинилась у її руках.

Виходило... Те, що виходило, не вкладалось у голову. Отже, Дробот — фахівець високого класу, і його тупість, обмеженість були показними. На публіку. Він краще за будь-кого розумів, що діється у складному механізмі «Глобуса», знав, хто що робить та чим дихає. І хто на що реально здатний. Ця людина, вдаючи із себе бізнесмена і тільки, насправді розумілася до дрібниць на технічних питаннях, тож про те, чий — його чи Ірини — рівень вищий, можна було сперечатися.

А наступна думка жахнула. Якщо отого, кого вона зневажливо кликала «Миколкою», Дробот обрав і всадовив у відповідне крісло для нагляду за порядком у системі, то, «Миколка» напевно також розумніший і компетентніший, аніж здавався збоку. Ірина згадала, як розпиналася, навчаючи цього тупаку. І він, якщо звісно, «Миколка» справді не той, за кого себе видавав, безперечно, зовсім інакше увібрав у себе її професійні секрети, почерк, звички, особливості методів. І тепер, так виходило, Ірина мала всі шанси бути упізнаною під час нещодавнього зламу сервера АТС, який вона, по суті, здійснила.

Стало ще спекотніше. Хтозна, чи так відбулося насправді. Втім, збіг, який щойно намалювався в її уяві, був найгіршим з усіх можливих. Треба зовсім не мати щастя, щоб усе склалося саме так. Але якщо намальоване її уявою відповідає дійсності, порятунку не буде.

Прозріння наставало швидко. Навіть блискавично. Якби в її тонованому «Ніссані» змити з вікон плівку, відразу стане видно, хто їде всередині. Щось подібне відбувалося зараз. Вона вважала, що крутіша від усіх, найрозумніша, найдосконаліша... Усі навколо здавалися лохами. Тупорилими примітивними істотами. І Дробот, і «Миколка». І ще багато хто. Тепер наче хто поливав сірчаною кислотою по вікнах. Тонована плівка розлазилась і малювалася реальна картина, хто їде у машині. Не така вже крута, не така твереза і з не такими вже аж хтозна-якими навичками водіння. Схоже, скоро приїдемо...

Надворі розвиднювалося. Вранішня прохолода, здавалося, намагалася влізти у найменшу щілинку одягу того, хто виходив у такий час за двері, аби змусити здригатися й ціпеніти тіло. Ірина защіпнула комір. Там, під ним, і без того розливалася зимнота.