Розділ «XXV»

 тукіт підборів лунав у напівтемному коридорі зловісно й рішуче. Максим Петрович, охоронець внизу, нічого не запідозрить. Шоста ранку — година, о якій нерідко в офісах уже починається рух, особливо, коли фірми готуються до важливих заходів. Тоді ніхто не зважає на власний час. Ну, все, нікого. Пам'ятаючи випадок із секретаркою, Ірина смикнула за ручку кожних дверей і лише тоді наблизилася до шефового кабінету.

У цьому безжальному світі завжди знайдеться охочий ударити в спину, тож краще бути готовою зробити це першою. І нинішній ранок став ще одним підтвердженням цього правила, коли, діставши зі сумочки дублікат ключа, зроблений заздалегідь і про всяк випадок, Ірина прошмигнула до шефового кабінету. Все у житті потрібно передбачати. Лише одного тоді не могла уявити — що заходитиме до апартаментів небіжчика.

Тепер швидко! Увімкнувши комп, вона відразу вставила флешку-ключик. Завантаження в обхід коду запуску тривало довгенько, і вона нервово терла пальці. Зрештою, програмі вдалося обійти код небіжчика. Комп'ютер вантажився. Що там у робочих файлах? «Таймювер» стояв, і це спрощувало шлях до мети. Запустивши цю програму, яка давала змогу переадресувати функції керування системою іншій машині, Ірина вислизнула з кабінету. Ключ прокрутивсь у замку, і, лише опинившись у себе, вона стягнула рукавички. Усе. На власному компі блимала табличка про встановлення зв'язку з іншим, шефовим. Тепер її екран показував чуже зображення, а все, що робила вона на своїй клавіатурі, виконував комп'ютер Дробота. Мало вірилося, що звідти вдасться витягти щось корисне — покійний був надзвичайно обережною людиною. І все-таки...

Стрілка «миші» бігала по чужих володіннях, відкриваючи й закриваючи папки, намагаючись зорієнтуватися чимшвидше. Останні документи... Останні сторінки, відкриті в інтернеті... Поки що все у порожнє — нічого цінного. Одне за одним Ірина вводила ключові слова для пошуку, тицяючи практично пальцем у небо. Нічого суттєвого. Доведеться братися до поштових скриньок. Зламувати — потрібен час. Поки що він є. Відфутболити усіх і сидіти цілий день. Або два. Все впирається у те, коли буде знайдено труп у чорному «Міцубісі». Якщо знайдуть, то через годину-дві можуть наскочити до офісу — вести слідчі дії. Тоді бігом дерти звідси, тобто з чужого компа. А як зайдуть до кабінету і мацнуть рукою по теплому ящикові, щойно вимкнутому? О, це вже стане цікаво! За який час повністю вистигає комп'ютер?

Машини на парковці стоять щільно, а завтра-позавтра там уже так смердітиме, що приверне увагу довколишніх. Потрібно поспішати.

За півтори години їй таки вдалося зламати поштову скриньку. Та й у цьому потаємному місці не знайшла нічого корисного. Час згортатись. Але тоді шляху назад уже не буде. Увійти до шефового кабінету серед білого дня не вдасться. Може, не вимикати? Залишити поки що так? А раптом загостюють мудрі думки?

Одна з них справді не затрималася. Було ще одне місце, куди можна глянути, бо туди під час роботи в інтернеті не раз потрапляє деяка інформація, на думку машини, важлива. А у неї, як відомо, своя логіка. То що там?

Кілька скопійованих сторінок, електронних адрес — усе по роботі. А це що?..

Мати рідна, а оце що таке? І звідки?!

Губи роззявилися несамохіть, промовляючи уголос лайку, а стрілка «миші» кружляла навколо коротенького поєднання символів, якого аж ніяк не мав містити шефовий «ящик». Це була електронна адреса. А скринька належала... Олегові. Тому, хто ще не так давно займав у житті Ірини місце найдорожчої в світі людини. Умовне місце, якого насправді нема.

Думки розбіглися, руки шукали місця докладання зусиль на клавіатурі так, наче знайдена адреса кудись могла подітись. А нічого я не переплутала? Ще раз по літерах. О Господи... Звідки?! Як потрапила до шефа ця адреса? Хоча, чого гадати? У нього ж кілька днів був її ноут, той, що Дробот вкрав із кабінету. І не раз, застрягаючи на роботі, майже повністю знесилена, шукаючи моральної підтримки, Ірина писала коханому й отримувала листи від нього. Кілька разів відкривала ці листи та відписувала коротенькі повідомлення. Тож адреса залишилась у ноуті. І якщо Дробот спромігся позламувати її скриньки, то знав і зміст листів. А навіщо скопіював адресу — єдину з багатьох, якими вона користувалась? Отже, читав листи. А кохана людина — добрий важіль, аби натиснути на когось.

Пальці побігли по кнопках, відкриваючи нове й цікаве. Шеф її, у минулому хакер, умів користуватися різними штучками й одну з них Ірині вдалося відкопати. На компі небіжчика стояла програмка, спроможна вичисляти справжню адресу людини за електронною. Звісно, така програмка має пам'ять. І вона свідчила, що востаннє з нею працювали наступного дня після пропажі її ноутбука і водночас за три дні до початку «клубного столу». Ірина не вміла користуватися такою програмкою, проте не сумнівалася, що Дроботу це вдалося. Яку користь той збирався видобути з Олега, отак з розгону уявити важко, проте для останнього це мало усі шанси закінчитися погано. І можливо, так воно й сталось, якщо Дробот встиг вдатися до здійснення свого плану.

Ситуація скидалася на свого роду прояв вищої справедливості. Легкодушність Олега вилазила боком йому ж. Якби він погодився на її пропозицію, вони однозначно випередили б Дробота і залишилися б у виграші. А так... Розклад, за якого Олега могло вже не бути серед живих, реально був. Що ж, кожному своє, і її справді не цікавило, що з «колишнім». Потрібний лише власний ноут.

Стрибнути вище голови неможливо, як не пнись. І до вечора, коли нарід уже почав розходитись, Ірина зрозуміла, що нічого більше не витягне зі шефового «ящика». Час припиняти ці муки. Вона рішуче повернулася до «Таймювера». Зараз з її компа на шефовий піде команда знищити цю програму, адже кожна програма має свою історію, в яку можна зазирнути. І тоді той, у чиїх руках опиниться комп, уже не дізнається, що сьогодні Ірина завітала туди зі свого і покерувала на власний розсуд. Ярлик «Таймювера» активізовано. Тепер — знищити, «делете». Стоп!

Рука так і не опустилася до клавіатури. Знову стоп. Кожна програма справді має свою історію. А шефовий «Таймювер» хіба виняток? Швидко набравши «історію», Ірина роззявила рота. Останньою машиною, якою шеф керував зі свого компа, був її зниклий ноут. Ну, звісно. Отаким чином він і збирався «під'єднати» її до конференц-розмови, якої не мав чути ніхто, і за яку їй потім відірвуть голову. Розраховував зробити це, навіть не виходячи з кабінету. А сам тим часом сів і поїхав назустріч власній смерті.

Ще кілька клавіш — і стало зовсім відпадно. Виявляється, її вкрадений ноутбук працював і зараз. Просто великий спец Дробот вчасно помітив сигналізуючу програмку і знищив її, тому Ірина більше не могла бачити свій апарат у мережах. Більше того, ноут був підключений до інтернету і готовий співпрацювати. Належало тільки ввести запропонований код із чотирьох цифр. І увесь парадокс ситуації полягав у тому, що для шефового компа ці цифри залишалися невідомими!

Тепер уже голова зовсім відмовила. Як так?! Шеф установив зв'язок з її ноутом, щоб у відповідний момент підставити свою заступницю за допомогою цієї ж програмки керування чужим комп'ютером. І зв'язок цей залишавсь активним до останнього часу. От тільки код доступу зробив для себе ж невідомим. Машина не може бачити, хто сідає за неї. Код існує для системи, а не для користувача. І навіть якби Дробот тримав його лише у власній голові, нічого б не вийшло. Готовий до співпраці ноут, захований невідомо де, відмовлявся приймати з цієї машини будь-який код! Отже, шеф збирався діяти з іншого місця?

Мізки Ірини закипали. А що, як спробувати зламати вхід до «таймювера» краденого ноутбука з власного компа? Оце все повимикати, адже нічого нового більше не знайдеш, знищити сліди свого перебування у шефових володіннях і спокійно попрацювати самій. От тільки завдання було не те що непростим — такого їй не доводилося робити ніколи. А програма механічного застосування ймовірних варіантів забагне стільки часу, що...

Її лихоманило від жаги дії. Не вимикаючи зв'язку із сусіднім кабінетом, Ірина вийшла на свій скайп. Запит на керування. Очі полізли на лоба відразу. Її зниклий ноут пропонував чотири цифри для входу, запрошуючи її до співпраці. Що це за херня?! Виходило так, що покійний шеф, збираючись зробити їй западло, водночас дарував шлях для порятунку. Та перейматись у подібній ситуації вирішенням головоломок не виходило аж ніяк.