Розділ «XXI»

 лег відповів одразу. Лише один гудок — так, ніби тримав телефон у руці, молячись на нього. Здалося, вона навіть почула звук натискання пластмасової клавіші «з розгону». Уявилося, як його довгі й сильні пальці стискають корпус трубки, готові роздушити її.

— Що сталося? Куди ти пропала?! Я третій день тебе не чую і не знаю, що з тобою! Чому не відповідаєш? У тебе щось трапилося?

Зразу ж відлягло від серця. Адже у неї є той, хто не залишить у біді. А її власної голови вистачить з лишком, аби знайти вихід. Усередині стало тихо і приємно. За останні дні геть зовсім забула як відчувається спокій. Ось воно. Усе буде гаразд.

— Любий, пробач мені. Я... знаю, що винна. Знаю, що ти переживав і не знаходив собі місця. Пробач, будь ласка...

Голос його вмить змінився. Пропала ота дика занепокоєність, але ще відчувалася тиха образа. Зараз зникне і вона.

— Ти не могла відповісти хоча б двома словами? Хоча б телефоном? Взагалі вимкнула... На цілу ніч! Навіщо? Зовсім забула про мене...

— Вимкнула, — зітхнула Ірина. — Але, принаймні, не тому, що була з кимось і ти заважав. Ти у мене один, і мені більше нікого не потрібно. Просто... Коханий, у мене багато що сталося. Сказати загалом — життєва ситуація більш як неординарна. Взагалі катастрофа. У мене біда і... справді нема нікого крім тебе, щоб...

— Говори, що сталося, не муч мене, — видихнув у слухавку Олег. — Зберися так, як ти вмієш, і говори швидко та зрозуміло. Інакше я не витримаю.

— Скажу, — зітхнула Ірина. — Тому й телефоную. Але спочатку увімкни комп'ютер.

— Навіщо? — здивувався той. — Три дні увімкнутий, не відходжу, чекаю... Для чого?

— Запусти «таймювер», — попросила Ірина. — Я влаштую на твоєму комп'ютері безпечний канал для зв'язку. На це потрібно хвилин десять.

— Що означає — безпечний? — не зрозумів Олег.

— Те й означає, — щоб нас ніхто не почув. Узагалі ніхто. Я знаю, як це зробити. Хочу зменшити небезпеку для тебе, наскільки можливо. До речі... Це справді небезпечно, май на увазі. Подумай добре: можливо, тобі взагалі не варто? Тоді завершимо просто зараз.

— Що завершимо?! — голос його волав так, що заболіли барабанні перетинки. — Що завершимо? Ото ти три дні думала, щоби таке видати?

— Тихо, не кричи, — попросила Ірина. — Голова справді розколюється. Я ледве тепла, на останньому диханні. Зараз. Не коментуй те, що бачиш на екрані. Почекай, ще кілька хвилин. Ти справді не кинеш мене?

— Ні, що б не сталося.

— Ну, тепер я спокійна. Все. Вимикай трубу і далі говоримо через комп. Зараз побачиш табличку «увійти до автономної мережі». Давай.

Як же довго тягнулися секунди! Зрештою завмерлий екран ожив, і динаміки озвалися голосом Олега.

— Я чую тебе, тут гарна якість, — підтвердила вона. — Все. Тепер слухай.