Розділ «XXXX»

— Чого ти?!

Вимкнула канал зв'язку. Цей рік, ні, не «Новий», узагалі цей рік претендував стати у певному розумінні винятковим. І вона не наважувалася визнати, в якому саме. Звісно, такого не буває, а подібні думки — лише наслідок чергового «депресняку», яких пережито вже ого-го скільки! Чи ж варто перейматися ще одним, черговим? Проте одна й та сама думка вперто розштовхувала інші, намагаючись таки вилізти найвище. Ірина ніколи не страждала синдромом «страуса», тому дала їй шлях.

Рік справді мав одну неприємну особливість. Якщо раніше в усіх розуміннях Ірина була нарозхват, то упродовж нього визначилася чітка тенденція — її припинили потребувати. Усе дотеперішнє життя цій жінці тільки й доводилось обирати серед безлічі різноманітних пропозицій, що звучали раз за разом. Бракувало навіть часу, щоби вникнути у них, тому більшість мусила відкидати гуртом, зчищаючи їх із себе, немов павутиння, що заважає нормальній життєдіяльності. З нею хотіли спілкуватися, дружити, працювати. Її хотіли кохати. І коли час від часу «криголам» її ходи змучувавсь або ж набридало щось старе, залишалося тільки кинути оком та обрати.

Чому змінилися розклади? Що — постаріла? Втратила шарм і драйв? Чому життєва ситуація вийшла з-під контролю? Завівши двигун, Ірина продовжувала сидіти нерухомо. У чому заморочка? Ціле життя вона гризла методично й наполегливо — усе, що потрапляло під гострі й невтомні зуби, збільшуючи апетит. Останній рік ознаменувався тим, що почало відламуватися величезними шматками, такими, що не могла проковтнути. А з чим іще порівняти аферу з промінвестбудом? Або двобій із Дроботом? Або...

Третє «або» виявилося справді найважчим. Цей шмат так і не проковтнувся, розкришившись по підлозі настільки дрібно, що не позбирати. Кохання, якого не буває, обломилось їй несподівано і неочікувано. Здобич виявилася надто великою і, не маючи відповідного досвіду, Ірина не зуміла нею розумно розпорядитися. Тож «обломилось», а потім і «обламалося».

Чого хотіти від людини на тлі таких подій? Неможливо залишитися морально неушкодженою за такого зростання темпів життя. Час зупинитись і зробити справжній перепочинок, інакше... Навіть цього «крузака» можна загнати, якщо їхати швидко та безперервно. Що вже казати про початок, який сидить у жіночому тілі? А щодо цих безглуздих сумнівів — то вона нічого не втратила. Усе при ній. Просто коли голова не «стягає» і нерви позав'язувалися ґудзами, людина відлякує інших. Тоді не діють ані розум, ані привабливість, ані шарм. І ні до чого тут «дідморози», які не можуть упоратися зі своїми обов'язками. Чорта лисого тобі! Не буду я сама Новий рік справляти. Ще чого бракувало!

Рука знову витягнула телефон, тим часом інша обертала кермо. Пропозиції були й будуть. А кризу вона створює сама. Насамперед — у власній свідомості. До того ж, штучно.

Пальці натиснули на рядок з написом «Андрій». А чому ні? Цей чоловік, незважаючи на «контору», в якій працював, мав приємний вигляд, манери, умів спілкуватись і дружив із розумом. Та й фахова спорідненість створювала додатковий інтерес. Цікаво, скільки йому років? Утім, яке це має значення, особливо зараз, коли йдеться лише про святкування Нового року? Згадалось, як Андрій дивився на неї під час розслідування Дроботових справ. Гаразд, подивишся. Ну, де ти?

Нарешті, озвався:

— Слухаю, Ірино! Радий чути.

— Навзаєм. Є одна тема, треба обговорити.

— Наскільки терміново?

Безглуздість запитання змусила її здивовано роззявити рота:

— Якнайшвидше. І навіть негайно.

— Добре. Я у торговому центрі. А де ви?

— А я... якщо зараз поверну вліво, то опинюся там хвилин за десять. Ось... Уже повернула.

Виглядало не те щоб зовсім жалюгідно, проте, як на неї, кумедно. Ота, «дідморозова», Їй-Богу, здавалася кращою. А ця? Маленький зріст і якісь дитячі риси обличчя створювали враження такої непереконливості, що відразу виникало запитання — що робить це створіння поруч із симпатичним та впевненим у собі чоловіком, який нарозхват у серйозних структурах. Ефект довершувало морозиво, незграбно затиснуте в руці.

— Знайомтеся: це — Ірина Ігорівна, — почав Андрій, — відомий фахівець у сфері зв'язку, а це — Валя, моя подруга.

Он воно як... Це Ірина Ігорівна, а це Валя. На що ж натяк — що дуже відомий фахівець чи що тітка у літах? Гаразд. Зараз ми вам влаштуємо маленьку виставу на тему хто є хто.

— Дуже приємно, — посміхнулась Ірина, подаючи руку дівчинці у безформних китайських штанятах, яка відверто не могла визначитися, куди вилуплюватись у першу чергу — на «Лендкрузера», з якого вона вийшла дама, чи на чоботи, в яких вона це зробила. — Андрію, у мене залишилося, власне, кілька штрихів, останні висновки, так би мовити, щодо справ Дробота. Не знаю, чи можу говорити на цю тему...