Розділ «XI»

 олова ще оберталася. Душ не надто допоміг і, відчинивши холодильник, Ірина напружено думала, чим би поправити свій стан. І справа була не у близькості з бажаною людиною, яка відбулась уперше. Стан душі та розуму викликав у неї дедалі більшу розгубленість. Щойно їй вдалося виконати задумане. Однак відчуття усвідомлення результату не виникло. Втім, яке там усвідомлення? Не було самого результату!

Спогади накочувалися хвилями, і невдоволення собою заполонювало знову й знову, відбираючи законне право на сон, адже до моменту, коли учергове розпочнеться завтрашня коловерть, залишалося не так багато.

Була мить, коли Ірина мало не заснула, притулившись до його руки. Щось не дало. Відчувала якийсь некомфорт, коли очі ковзали поглядом по нерівній, напросто побіленій стелі з «ніяким» абажуром, і це відганяло сон. У такому середовищі важко було заснути навіть після того, що сталося щойно. А здалося б. Поїхати на роботу звідси, провівши ніч у жаданого і бажаного чоловіка, схоже, не вийде.

Коханий і бажаний чоловік також не спав. Це відчувалося з його дихання і майже непомітних рухів. Його повіки заплющувалися й розплющувались, як виявилося, не зовсім беззвучно, адже вона фіксувала це. Особисте особистим, а завтра у вир, де не в усіх зварює голова і вистачає сил. У неї повинно вистачити. Це насамперед.

— Завтра на роботу... — прошепотіла Ірина.

— Звісно. Ще є час виспатися...

Схоже, він не заперечував проти прощання просто зараз. А якби просив? Хотілося б їй залишитися? Відчуття тісняви здавалося недоречним, але нормального сну не було б. А завтра з хворою головою...

— Ти не шкодуєш про цю несподівану зустріч? — запитав Олег.

— Хе! — його слова змусили її навіть звестися на лікті, — звісно, ні! Я взагалі ніколи не шкодую про свої вчинки. А якщо на щось погоджуюся, то це виважене рішення. Повір.

— Навіть якщо його доводиться приймати упродовж кількох хвилин, поки рухається черга у касі?

— Хмм...

Як же правильно сказати?

Він чекав, розуміючи, що ця коротка і невизначена відповідь — не те, на що слід сподіватися від такої жінки. Буде продовження. Але їй чомусь важко. Оце й означає оте «хмм». Чому?

Як же правильно? Можливо, це й є той визначальний момент, коли й належить пояснити, що рішення переспати з оцим чоловіком народилось аж ніяк не в кількахвилинний відрізок часу, проведений разом у супермаркеті. І що ліжко тут узагалі не головне. Можливо. Але щось не дозволяло наважитися. Невже середовище, що створювало дискомфорт? Навряд чи. То в чому річ? Не наламати дров. Ось що. Ця думка знову охопила свідомість. Надто кардинальний крок.

— Я тобі так скажу, — тепер Ірина сиділа на ліжку, дивлячись на коханця зверху під тьмяним поглядом нічника. — Твоє право — як думати про мене у зв'язку з подіями нинішнього вечора. Адже крім цього ти поки що не маєш більше ніякого матеріалу про мою персону. Щоби допомогти тобі не помилитися, скажу одне — не поспішай складати враження після кількох годин знайомства. І ще дещо: я людина, яка завжди думає, що робить, причому думає добре і рідко помиляється. Стосовно тебе, то мені особливо хочеться не наробити помилок. І повір, поки що не наробила. Знаю точно.

— І я скажу тобі дещо, — підводячись і собі, мовив Олег, — також, щоб допомогти не помилитись. Адже кілька годин — справді замалий термін, аби скласти уявлення про людину, навіть якщо вважаєш себе добрим психологом. Не знаю, наскільки «м'яким» виявилося для тебе моє ліжко, алея був би радий побачити тебе у ньому ще. Разом з тим скажу відверто — крім нього, у мене більше нічого нема. Не лише для тебе — взагалі. Це у тому розумінні, що в душу, чи то пак у серце краще не пробувати. Туди закрито. І взагалі там нема нічого. Порожньо. Якщо це не відштовхує, буду радий тебе бачити. Де живу, знаєш. Вечорами вдома. У незручне становище не потрапиш. І мене не поставиш. Ось так.

Слова ці досі звучали в уяві, повертаючи назад Іринині думки. Подбала, що називається, про завтрашній день. Тепер спробуй засни навіть і на власних перинах. Те, що вона стоїть поруч із розкритим ноутбуком, зауважила несподівано. Відчуття, яке виникло відразу, важко було назвати приємним. Щось почало роздвоюватися, невідомо де. Десь там. У собі. Чорти б забрали!

«Помиляєшся, коханий, я вже давно там. Там, де, як ти вважаєш, — порожнеча, там, куди офіційно для всіх закритий шлях, там, де колодка висить. Давно вже я пролізла, ти й не здогадуєшся...»

Брехло. Як усі ви. «Багатства», які там ховалися, здавалися неосяжними. Вони й полонили. Вони й змусили лізти ще й у ліжко до чоловіка, якому належали. Це з одного боку. А з іншого... Ноутбук сирітливо стояв, покинутий, наче той, кого уособлював. За своїми амурними пригодами Ірина геть чисто забула про дорогу і потрібну людину, хоч, як не дивно, у цей самий час перебувала з нею дуже близько. Звідки ж оте неприємне відчуття, що зрадила? Те, яке насамперед мало би бути у нього. Отже «ліжко» — все-таки не головне. Другорядне. Навіть для неї.