Розділ «III»

 автра намалювалося похмурим днем з головним болем і жахливо неприємними відчуттями у горлі. «Де я згрішила»? Не пила холодних напоїв, не вибігала з машини на пронизливий вітер... Морозиво! Корпоративна вечірка таки збиралася вилізти боком.

Гарячий чай ковтався насилу, і від цього роздратування вирувало як у горлянці, так і у свідомості. Ноутбукові лише доводилося терпіти. Ближче до обіду Ірину охопила жахлива втома, почало морозити. Ну, от, схоже, піде за повною програмою. Добре, що дні святкові. А якби у такому стані ще й працювати...

Доброго ранку. Як Ви?

За хворобою вона й не помітила, що вже «не сама». Справді, коли надходили смс, виникало відчуття, що ця людина — поруч. Дивне враження.

Погано. Горло болить. Захворіла. Прикро. Напишіть щось приємне...

Відповідь виявилась як завжди швидкою, а відкривши повідомлення, Ірина несамохіть розплющила очі ще ширше. Есемеска була великою й містила конкретні поради з усунення її неприємної ситуації. Облом для душі, яка вже намірилась отримати порцію заспокоєння і приємності, зате для тіла...

Тілом Ірина ніколи не нехтувала, тому відразу заходилася виконувати рекомендації. На вказівний палець справно намотала «порцію» бинта і занурила у спиртовий розчин йоду. З Богом...

Заплющивши очі, вона таки зуміла вимастити горло. Блювотний рефлекс був жахливим, а після цього запекло так, що покотилися сльози. «Ну, дякую тобі, невідомий раднику. Зараз і я відішлю тобі теплу смс. Таку теплу, як мої відчуття»... Стогнучи від печії, вже розробляла іншу суміш, піддивляючись у пошкрябане табло. Схоже, телефонні картки час міняти місцями. Чай містив лимон, алое, соду і ще багато інгредієнтів, які, наче навмисно, опинилися під рукою. Усі як один! Мимоволі виникало враження, що він тут, поруч і має змогу спостерігати за нею, знаючи, що накидано в кухонних шухлядах.

Випивши чай, пополокавши ним горло, Ірина оглянула себе з ніг до голови. Що ж, якщо це справді так, їй нема чого соромитися. Подивися. Думки повеселішали самі собою. У бажанні відписати вона влізла під ковдру, проте й не зчулася, коли заснула. А розплющивши очі, зрозуміла, що справи не настільки кепські. Ковдра навколо стала вологою. Це ж треба так пропотіти! Горло припинило пекти, і залишалося тільки відчуття, наче з одного боку щось заважає.

Вона перевдяглася в сухе і взяла телефон. Нічого. Наче знав, що «пацієнтка» засне. Дива та й годі.

Дякую! Я майже здорова. Ви що — лікар?

Ні. Педагог. Математика та фізика. Радий був прислужитися.

Нормально! Хе!

Захотілося похитати головою і розвести руками. Прогресуємо, Ірино Ігорівно! Після полковника СБУ, декана консерваторії, відомого адвоката та двох директорів фірм, де довелося працювати, це був «прогрес». Шкільний учитель, ще й телефоном.

Тобто, ви працюєте у школі?

Ні у приватній структурі. Репетиторство з особливо обдарованими.

Що це — іронія? Оце — про особливо обдарованих. Чи, може, справді? Складалося враження: ця людина пише те, що думає, не любить «пудрити мізки». І водночас він здався хорошим психологом. Схоже, за тих кілька коротких повідомлень, написаних нашвидкуруч, зумів розкусити, що її не цікавитиме загнаний життям шкільний учитель. А втім, яка різниця? Знайомство ж телефонне.

І я у приватній. Економіст. Ще раз дякую. У Вас — талант лікаря. А ще у мене враження, що Ви мене знаєте.

Таке враження виникло зненацька. І усвідомлення, що вона сама випадково натрапила на цю людину, а не навпаки, не спростовувало його.