Розділ «XXIX»

  закритий простір маленької квартири Ірина повертала поступово. Картини щойно почутого вперто стояли перед очима. Думки, навіяні розповіддю, не збиралися відступати. Здавалось, отой нічний дощ продовжує стукати по вікнах, даху і парасолі над головою, спричиняючи свого роду гіпнотичну дію та не бажаючи відпускати.

Кава у її горнятку давно вистигла. Сьорбнувши, Ірина спробувала остаточно повернутися в реальність. Видіння з'являлися тепер у свідомості по черзі й уривками. Від них важко кудись подітися.

— Ти нічого не наблудив? Не забув там своїх речей? Або навпаки: його — тут?

— Ні.

— Не знаю... Як хочеш, а у мене в голові не вкладається. Фантастика... Нерухома людина...

Рвучко підвівшись, Ірина перейшлася кімнатою.

— Не ходяча, — виправив Олег.

— Ну, так. Однаково.

Потрібно «скинути» оте нагромадження картин у власній уяві й подумати конструктивно. Поки є час і можливість.

— А... Я знаю, при розслідуванні такого роду випадків залучають кінологів. Ти не думав над цим?

— Думав, — знизав плечима Олег. — По-перше, дощ. Лило до рання. Гадаю, це змиває сліди і запахи. Та й дві доби вже минуло. Знаєш, скільки там натоптали?

— Можливо, — згодилась Ірина. — Усе-таки — фантастика. Не віриться отак, тверезою головою. Ні, я розумію, що ти розповів правду, але... важко уявити.

— Ти ж сама бачила, на власні очі, — знизав плечима Олег.

— Але скажи, як тобі вдалося? Придумати... і найголовніше — здійснити!

— Людина багато на що здатна. Просто до пори до часу не здогадується про це. А коли настає екстремальна ситуація і потрібно рятуватися, щоб вижити — отоді відкриваються можливості.

— Рятуватися... — повторила Ірина. — Рятуватися мала я. Тобі нічого не загрожувало.

Олег відповів не відразу.

— Так склалося життя, що я вже не думав про себе відокремлено від тебе. Ми... пробач, я — зайшов надто далеко. Ти... тобто, жінка, яка... — він вказав рукою у бік комп'ютера, — стала частиною мене. Частиною мого життя. Мені страшно це згадувати. Отой момент, коли ти розповіла усе. Я злякався. Найдорожча у світі людина мала пропасти, а я нічим не міг зарадити.

— Але ж ти справді не міг...