Розділ «XX»

 eвинно кліпаючи очима, Ірина являла собою цілковите нерозуміння ситуації.

— Валентине Вікторовичу, не впишуся ніяк. «Периферію» попереджено. Люди, хто далі живе, вже виїхали. Тож мушу провести школу. А після обіду ніяк не встигнемо.

Дробот шкріб голову, збираючись із думками. Усе вона влаштувала заздалегідь.

— Валентине Вікторовичу, — продовжувала щебетати Ірина, — завтра ще не пізно. Якраз нормально. Вам години зранку вистачить, щоб скоригувати дії тут, в офісі. Я впораюся там. Під'їжджаю і «рвемо» разом на телебачення.

— «Рвемо»... передражнив шеф. — У годину пік! Знаєте, коли ми туди дістанемося?

— Легко! — переконувала Ірина. — А ви не будете пробиратися через міст. Я під'їду до моста з того боку. А вам звідси перейти — три-чотири хвилини. Обходимо таким чином усі «корки». Ну, а назад підвезу вас під самісінький офіс.

— Авантюристка, — зітхнув Дробот. — Якщо не встигнемо — відповідальність на вас.

— Гаразд! — зраділа вона.

Школа була, звісно, лише приводом опинитися вдома і вирвати день для підготовки. Зрозуміло, незабаром шеф знатиме, що насправді ніякої «школи для працівників периферії» не відбулося. Та хіба це мало значення? Адже для когось із них двох отого «незабаром» може не бути взагалі.

Руки працювали швидко. Одяг скинуто прямо на підлогу. Відкрито кран, і гарячі струмені потекли по тілі, змиваючи дику втому, невиспаність і головний біль. Зараз вона отямиться — все-таки ранок є ранок. Зараз. Механізм власного рятування почне набирати обертів. От тільки...

Від розв'язання ще однієї проблемки, здавалося, зовсім незначної, залежало все. Геть усе. І вагання, від якого німіло усередині, заважало думати. Ірина у прямому розумінні стояла на роздоріжжі. Той самий парк, де застиг клятий постамент. Обидві дороги ведуть до нього. Проте лише на одній чекає той, без кого не впоратися.

Олег. Більше у неї не було нікого. Не лише для виконання подібної роботи — взагалі у житті. Поняття дорогої і коханої людини упродовж попереднього періоду життя було для Ірини чужим, невідомим, спотвореним. Якщо б ці фатальні події сталися з нею раніше, їй би й на думку не спало, що про подібні послуги можна когось попросити. Найняти за гроші — так. А от щоб хтось просто для тебе...

Останніх півроку вона жила з відчуттям наявності близької людини. По-справжньому близької, хоча фізично й залишалася сама. Лише тепер стала зрозумілою природа цього явища. І справжній кайф такої близькості полягав утому, що Ірина сама готова була віддати та зробити будь-що для людини, яку на той час узагалі не доводилося бачити, яка, за її уявленнями, перебувала на хтозна-якій відстані. Ось найголовніше. Якби подібне сталося з ним, Ірина легко пішла б на будь-який ризик, аби допомогти тому, хто подарував їй можливість по-справжньому жити.

І тепер лише один момент гальмував подальший розвиток подій та не давав кинутися до своєї дорогої людини й попросити про допомогу. Ця людина існувала у двох формах. Один чоловік жив у нетрях комп'ютерних мереж, тривалий час не маючи чітких тілесних обрисів навіть у власній свідомості, проте умів з'являтися за першою потребою, віддавати себе без залишку і ставати настільки близьким, що ледве уявлялось. Інший, зовні схожий на принца, реально ходив поруч і, не претендуючи на місце в душі Ірини, зводив з розуму її тіло, також викликаючи у такі моменти враження одного цілого. Обоє дорожили нею.

Лише зараз вона усвідомила свою життєву помилку. Все влаштовувало, коли життя котилося спокійно й розмірено. Та у критичний момент невідповідності заволали не своїм голосом. Адже насправді так не можна. «Любовні ігри» завели її надто далеко, і тепер момент для з'єднання двох своїх коханих в одного був надзвичайно невдалий. Для будь-кого вирішити, чи здатен ти ризикнути собою заради іншого, — серйозне питання. Украй серйозне. І ніщо у момент прийняття рішення не має заважати людині. Того, хто звавсь Олегом, також, напевно, влаштовувала ситуація, коли одна жінка існувала в душі, а інша — для тіла. Напевно, були для цього вагомі причини, адже за час їхнього знайомства той жодного разу не забажав випробувати реальну Ірину ще й на роль «комп'ютерної» або ж навпаки. Йому так подобалося. І відкритися, спробувати з'єднати «двох себе» у його уявленні в одну — безперечно, стрес для нього. Такий крок узагалі тягнув на аварійну ситуацію, і ним самим по собі можна все зруйнувати. І не треба вже Дробота з ризиковими завданнями та ходінням по лезу. Ні, невчасно. Треба було раніше. А зараз не той момент.

Вода стікала у ванну, продовжуючи розпарювати тіло і зганяти втому. Зараз вирішить. Олег справляв враження людини з міцними нервами, людини виваженої, здатної на прийняття рішення. Він зможе. От тільки для кого цей чоловік швидше ризикне власною головою? Для красуні, котра дарує кохання у ліжку, чи для далекої, але водночас близької подруги, яка пестить та лікує душу? Ось у чому дилема!

Хто для нього потрібніший? Хто дорожчий?

Вода більше не шуміла, по плитці та дзеркалу стікали краплі. Рушник розганяв кров тілом. Хто ж дорожчий? Хто потрібніший? Чи все-таки дві в одну, просто зараз?

Ірина була справді непоганим психологом. Навіть якщо Олег і не відмовився б у принципі з'єднати двох своїх коханих в одну, вирішення даної життєвої ситуації саме зараз вимальовувалось у доволі просту схему: «Я тебе дурила, зізнаюсь, але зараз у мене проблеми, врятуй мене». Хибна схема. Така ситуація сама собою спонукає на негативну відповідь.