Розділ ІV

– Не журися, синочку.

– Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, – вів далі батько.

Юрій опустив очі:

– Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.

Ця новина ніби прибила батька й матір. Вони переглянулися. Мати хотіла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:

– На Січ – не пущу. Це вже не та Січ, що була колись, за Конашевича.

– Там панує рівність і братерство: ніхто й ніколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю… Ви ж самі, тату, казали…

Батько підняв руку, даючи Юркові знак замовкнути.

– Думаєш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, і нічого не бачимо й не чуємо? Раніше запорожці билися з ордою і ляхами за свободу своєї землі. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував від турецької навали. А зараз що? Замість того, щоби з гетьманами українськими разом на ворога стати, зрадливі запорожці підіймають бунти по Україні! Хіба ж це лицарі? Ні, на Січ не пущу…

Юрій сумно посміхнувся:

– Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопа – всі рівні братчики! Можливо, там і бракує мудрого й виваженого слова…

– Березової каші – от чого їм бракує! – грубо перебив батько. – Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за своє дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тої Москви, коли була така нагода, – може б, біда від нас відвернулася!

На хвилину запала мовчанка, котру ніхто не смів порушити. Врешті, знову заговорив батько:

– Твоя голова і твій хист тут у пригоді стануть. Ти зможеш стати провідником тутешньої шляхти, об’єднати усіх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичі взяти. Недавно холера викосила половину села, то на місце померлих русинів пани нагнали із Польщі мазурів, заселили ними пів-Радлович. Про Самбір я і не кажу. Українцеві заборонено хату собі купити чи поставити у місті, хіба що за мурами. У місті ж самі ляхи, шваби та жиди. Вони і в уряді, вони і в лаві, їм і пільги всі. А нашого русина то й податками обклали, і на панщину.

Батькові слова справили враження. Юрій запитав:

– А тут як?

– Скоріше мені волосся на долоні виросте, ніж я чи хтось із мого роду піде на панщину. Маю привілей, грамоту королівську на свою землю, і герб маю старий, що передається від батька до сина уже сотні років!

Батько повернувся до скрині, відчинив віко і вийняв звідти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрію ще у дитинстві. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.

– От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обов’язки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запам’ятали нашу науку.

Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше: